Рефераты

Дипломная работа: Правові проблеми організації та діяльності банківської системи України

Початок реформи був закладений прийняттям постанови РМ СРСР № 821 від 17 червня 1987 р. „Про вдосконалення системи банків в країні та посилення їх впливу на підвищення ефективності економіки”.[250] Одним із найважливіших завдань банків було визначено організацію та широке застосування найбільш економічних та прогресивних форм кредитування та розрахунків, які сприяють прискоренню платежів та оборотності обігових коштів в народному господарстві.

Була проведена реорганізація працюючих банків та утворені нові спеціалізовані державні банки, створена нова система банків, визначені основні напрямки та сфери їх діяльності. Затверджено нову редакцію Статуту Державного банку СРСР, згідно якої центральний банк вважався підвідомчим уряду країни. В п. 12 Статуту зазначено, що „Державний банк СРСР є юридичною особою і діє на принципах повного господарського розрахунку та самофінансування”.[251]

Метою діяльності Зовнішторгбанку СРСР визначено забезпечення організації і проведення розрахунків за експортно-імпортними та неторговельними операціями, кредитне обслуговування зовнішньо-економічних зв’язків країни, здійснення операцій на міжнародних валютних і кредитних ринках тощо. Промбудбанк СРСР створювався для обслуговування промисловості, будівництва, транспорту та зв’язку, системи Держпостача СРСР; Агропромбанк СРСР – для обслуговування агропромислового комплексу країни; Жилсоцбанк СРСР – для обслуговування житлово-комунального господарства, побутового обслуговування, підприємств культури, просвіти, науки тощо, а також кооперативів та осіб, що займалися індивідуальною трудовою діяльністю.

У 1988 році внаслідок проведення реформи банківської системи трудові ощадні каси були реорганізовані в Банк трудових збережень та кредитування населення СРСР (Ощадбанк СРСР). На банк було покладено забезпечення організації ощадної справи в країні, безготівкових розрахунків й касового обслуговування населення, розповсюдження та погашення облігацій державних позик, кредитування споживчих потреб громадян. Збереження і своєчасність повернення вкладів населення в Ощадному банку гарантувалися Державним банком СРСР.

У 1989 р. державні спеціалізовані банки були переведені на повний господарський розрахунок та самофінансування.[252]

Найбільшого значення за наслідками в процесі економічних реформ мав Закон СРСР від 26 травня 1988 р. „Про кооперацію в СРСР”. Позитивним став той чинник, що більшість положень цього акту почали швидко реалізовуватися, заклавши початок становлення системи недержавних банків в СРСР та ліквідації монополії держави на банківську діяльність, яка існувала із 20-х років ХХ ст. Виникнення нового для країни типу банків, які працювали на комерційній основі, означало появу в країні досить важливого елементу ринкової економіки, який активно стимулював процес поглиблення економічної реформи, що, в свою чергу, сприяло подальшому розвиткові комерційних банків. За півтора роки в країні було зареєстровано більше тисячі комерційних банків. Нарешті був поновлений комерційний кредит.

Однак вже на початку 90-х років перед країною стояла необхідність реформування як існуючої системи державних спеціалізованих банків (а звідси – і реформування всієї банківської системи), так і створення спеціального банківського законодавства. Все це повинно було сприяти розвиткові товарно-грошових відносин, зміцненню національної валюти та проведенню єдиної грошово-кредитної політики. Україна, проголосивши курс на незалежність, отримала для вирішення ті проблеми, які залишилися перед банківською системою СРСР, а також встала перед проблемою формування власної незалежної, сильної та стабільної банківської системи. З 1991 р. почала формуватися банківська система України.

Формування саме банківського законодавства в Україні пов’язують з прийняттям 20 березня 1991 р. Закону Української РСР „Про банки і банківську діяльність”.[253] Його було розроблено на підставі Декларації про державний суверенітет України та Закону "Про економічну самостійність Української РСР" й означав ліквідацію державної монополії на банківську справу; ліквідацію, роздержавлення та акціонування спеціалізованих державних банків, що функціонували на території Української республіки, а також створення та розвиток комерційних банків. Паралельно ліквідовували централізовану систему вертикального підпорядкування всіх банківських установ центру (спочатку на рівні республіканської контори Державного банку СРСР, а в цілому – і Державного банку СРСР). В статті 1 зазначеного закону встановлювалося виняткове право України на створення власної банківської системи („Українська РСР самостійно організовує банківську систему”), а також визначалася дворівнева структура банківської системи у вигляді Національного банку України та комерційних банків, у тому числі Зовнішньоекономічного банку Української РСР, Ощадного банку Української РСР, республіканських та інших комерційних банків різних видів і форм власності.

Закон „Про банки і банківську діяльність” був введений у дію постановою Верховної Ради УРСР і набрав чинності з 1 травня 1991 року[254]. Український республіканський банк Держбанку СРСР, Український республіканський банк державного комерційного промислово-будівельного банку "Укрпромбудбанк", Український республіканський банк Ощадного банку СРСР, Український республіканський банк Зовнішекономбанку СРСР з їх мережею, обчислювальними центрами, всіма активами, пасивами, а також Українське республіканське управління інкасації Держбанку СРСР з підпорядкованою йому мережею установ та організацій оголошувалися власністю України. На базі Українського республіканського банку Держбанку СРСР було створено Національний банк України.

На центральний банк держави покладався обов’язок розробити до 1 травня 1991 р. проект Статуту, визначити структуру і чисельність центрального апарату, підпорядкованої мережі установ, до 15 квітня 1991 р. разом із Радою Міністрів внести у Верховну Раду України пропозиції щодо розміру та джерел формування статутного фонду Національного банку України. До 1 листопада 1991 р. НБУ був зобов’язаний встановити порядок видачі ліцензій на здійснення операцій в іноземній валюті в Україні та за кордоном і переглянути всі видані ліцензії на здійснення цих операцій; провести перереєстрацію всіх розташованих на території республіки банків, їх філіалів та інших кредитних установ. В протилежному випадку зазначені кредитні установи вважалися такими, що не діють.

Прийняття цього закону започаткувало новий етап у розвитку банківської справи в країні. Кредитно-банківську систему поряд із положеннями загального законодавства було забезпечено спеціальним банківським законом, і це, безперечно, створило нові реальні можливості для розвитку банківського сектору – одного з найважливіших елементів ринкової економіки.[255]

Банківські установи поступово почали набувати нормативно-правову базу, яка закладала підстави для здійснення економічних реформ і в сфері банківської діяльності. І провідне місце в процесі реформування займав саме Національний банк як центральний банк держави, що має функції державного управління банківською діяльністю. Саме центробанк, в першу чергу, зіткнувся з необхідністю розробки нормативно-правових джерел у сфері створення та функціонування банківських установ, які започатковували свою діяльність в Україні.

2.2 Особливості становлення банківської системи України в умовах переходу до ринкової економіки

Виходячи з досвіду країн з більш розвиненою економікою, можна говорити про необхідність використання різноманітних способів та інструментів для функціонування окремих субсекторів фінансової системи (в тому числі банківського) задля здорової і стабільної економіки,[256] оскільки в межах здійснюваної державної політики саме фінансовий сектор повинен стати потужним фінансовим посередником і каталізатором економічного зростання. А це, в свою чергу, включає його до складу чинників, що відповідають за забезпечення державного суверенітету та реалізацію національних стратегічних інтересів на внутрішньому та зовнішньому ринках. Тим більше, що як вже зазначалося вище, країни з перехідною економікою мають достатньо капіталу, проте він залишається, як правило, пасивним.[257]

В останні роки міжнародні фінансові організації, зокрема МВФ, Група Світового банку, регіональні банки розвитку, допомагали долати фінансові кризи в Мексиці, Азії та інших регіонах, переходити до ринкової економіки в країнах з централізованим плануванням, полегшувати борговий тиск в найбідніших країнах.[258] Це відбувалося в умовах, коли світові ринки капіталу переживали процес трансформації, оскільки приватний капітал переміщується по всьому світові в безпрецедентних обсягах і в різноманітних формах. Причому певна його частина надходить у країни, що розвиваються, які раніше марно намагалися знайти до нього доступ. У той же час, як відмічають фахівці, все більш проблематичною стає спроможність міжнародних інститутів ефективно вирішувати глобальні проблеми та вміння проявляти гнучкість, все більше викликає запитань їх структура, пріоритети та принципові підходи. [259]

У квітні 1992 р. на прохання України МВФ та Світовий банк прийняли рішення про членство України в цих фінансових організаціях. Верховна Рада України 3 червня 1992 р. ухвалила відповідний Закон "Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій". 3 вересня 1992 р. наша держава стала членом МВФ та МБРР. У своїй політиці та діяльності МВФ керується Статутом, відомим під назвою “Статті угоди про МВФ”.

Згідно із “Статтями угоди про МВФ” країна-член повинна надавати Фонду інформацію, яку він вважає необхідною для своєї діяльності. Із грудня 1992 р. Національний банк України надає Міжнародному валютному фонду зведені балансові звіти Національного та комерційних банків України, а також інформацію про валютні курси та процентні ставки, а з 1993 р. складається платіжний баланс України. Протягом всіх цих років тривають постійні відносини між Україною та міжнародними фінансовими організаціями. В той же час експерти відзначають, що взаємовідносини України з міжнародними фінансово-кредитними установами залишаються і досі специфічними, а Україні необхідні зовнішні кошти, які слід використовувати для розвитку національної економіки. Відсутність фінансування з боку міжнародних фінансово-кредитних установ позначається й на надходженні приватного капіталу в Україну.[260]

Банківська система бере участь у виконанні основних функцій фінансової системи, зокрема шляхом :

– забезпечення способів переміщення фінансових ресурсів у часі, через кордони держав та між окремими галузями тощо;

– розробки та забезпечення способів управління ризиками;

– забезпечення механізму об’єднання фінансових ресурсів та їх розподілу між окремими суб’єктами господарювання;

– забезпечення безперебійного функціонування платіжних систем, зокрема шляхом вдосконалення способів клірингу та здійснення розрахунків, що сприяють торгівлі;

– забезпечення насичення ринку ціновою інформацією, що дозволяє координувати децентралізований процес прийняття рішень в окремих галузях економіки.

Банківські системи розвинених країн мають багато спільного, що обумовлено однотипністю існуючої в цих країнах ринкової економіки. Ринковий характер економіки визначає та обставина, що кредитно-банківська система діє через ринок капіталів. [261] При цьому приватний капітал користується підтримкою державного капіталу фіскального характеру. Ринок грошей і капіталу не обмежується вільним рухом таких своєрідних товарів (фінансових інструментів) в країні, але й носить значною мірою зовнішньоекономічний характер. Держави здійснюють регулюючий вплив на цей ринок за допомогою певного набору інструментів грошово-кредитної політики, в тому числі шляхом проведення грошово-валютних інтервенцій та протекціоністських заходів.

Аналізуючи організацію банківських систем західних держав в умовах розвиненої економіки, фахівці дійшли висновку щодо трьох основних напрямів розвитку таких систем та їх складових: 1) банківські системи з великою кількістю банків з небагатьма відділеннями (unit banking); 2) банківські системи з невеликою кількістю банків із багатьма відділеннями (branch banking ); 3) банківські системи з багатьма банками, пов`язаними участями (chain banking).[262] При цьому більшість європейських країн йде другим шляхом. В Україні на сучасному етапі розвитку банківської системи вона об’єднує в собі риси перших двох напрямів з поступовою переорієнтацією на другий варіант.

Для будь-яких банківських систем, як правило, характерна наявність універсальних та спеціалізованих фінансово-кредитних установ, одночасне існування та рентабельна діяльність великих і малих банків та інших кредитних установ, в тому числі позабанківських[263]. При цьому кожна ланка банківської системи повинна мати високий рівень оперативної самостійності, не обмежуючись при цьому певною територією. У той же час повинен дотримуватися принцип чіткого розмежування компетенції, визначення системи відповідальності для кожного з учасників ринку позичкових капіталів.

Розглядаючи категорію „система” в її гносеологічному розумінні, слід виходити з позиції, що система (від гр. systema – ціле; таке, що складається із частин; поєднання) являє собою множинність елементів, що знаходяться у відносинах і зв`язках один з одним, які утворюють певну цілісність, єдність.[264] За своїм змістом це об’ємне поняття може включати не просто певний порядок в розташуванні і зв’язку частин будь-чого, а й певне ціле, яке являє собою єдність закономірно розташованих і взаємозв’язаних частин. Під системою розуміють також і сукупність організацій, однорідних за своїми завданнями, або установ, що об’єднані в одне ціле.[265] Філософи розуміють під системою певну кількість взаємопов`язаних елементів, які утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні особливості та внутрішні закономірності, властиві саме цій спільності.[266] Будь-яка система характеризується також стійкими зв`язками елементів, що досягаються внаслідок структурного упорядкування її частин. Важливою рисою системи є також її цілеспрямований функціональний стан. При цьому поняття “система” може застосовуватися як до суспільства в цілому, так і до окремих його підсистем: політичної, економічної, духовної, соціальної тощо.[267] Кожну з них можна розглядати як у поєднанні, так і окремо, що має відповідне місце, значення та відіграє свою роль у суспільному житті.

Щоб скласти цілісне наукове поняття про об’єктивно існуючу систему, недостатньо лише вичленити та перерахувати її окремі елементи, сторони. Важливо розкрити їх внутрішню закономірність, зв’язок, взаємозв’язок, виявити взаємодію компонентів цілого та відшукати адекватне їй логічне вираження.[268]

Зрозуміло, що відносини в сфері банківської діяльності також можуть вміщуватися в поняття „система”. Банківська система є складовою фінансової системи країни і підпадає під загальну дію економічних законів, що діють в громадянському суспільстві. Вона є внутрішньо організованою, взаємопов`язаною, має загальну мету та завдання.

З погляду науковців, „банківську систему в Україні юридична наука визначає як внутрішньо організовану, взаємопов`язану, об`єднану загальною метою сукупність банківських та фінансово-кредитних установ, що утворені і діють на основі Конституції та законів України”.[269] Під системою як об`єктом регулювання банківським правом і важливою категорією управління слід розуміти внутрішньо організовану сукупність відносно самостійних, взаємодіючих складових частин (елементів), які виступають як одне ціле і в межах якої здійснюються процеси управління.

Є. Карманов, розглядаючи банківську систему на підставі аналізу Закону „Про банки і банківську діяльність”, констатує, що згідно зі ст. 1 предметом (тобто з приводу чого складаються правовідносини між суб'єктами, виникають правові зв'язки) є структура банківської системи, економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації банків. А відповідно метою (тобто чого прагне, чого хоче досягти законодавець) є правове забезпечення стабільного розвитку і діяльності банків в Україні і створення належного конкурентного середовища на фінансовому ринку, забезпечення захисту законних інтересів вкладників і клієнтів банків, створення сприятливих умов для розвитку економіки України та підтримки вітчизняного товаровиробника. Викладене свідчить про намір законодавця створити правове поле для розвитку та банківської системи України і побудови її, виходячи з вітчизняного та світового досвіду.[270]

Банківська система на перехідному етапі повинна бути цілком безпечною з різних точок зору, зокрема, банки не повинні пропонувати продукти, які перевищують ступінь удосконалення їх інформаційних можливостей та не відповідають рівню економічної інфраструктури, що склався на цей момент в країні. На думку Алана Роу, „безпечність” банку визначається через складну взаємодію між інформаційними можливостями банку, його амбіціями щодо удосконалення якості та ризикованості продуктів, які пропонуються цим банком і зовнішнім середовищем, в якому банку необхідно працювати.[271]

Банківська система виступає складовою кредитної системи держави й являє собою сукупність різних за організаційно-правовою формою та спеціалізацією національних банківських установ, що існують у межах єдиної фінансової системи та єдиного грошово-кредитного механізму в певний проміжок часу (певний історичний період). Абсолютно виправданим є твердження, що особливості національної кредитної (і банківської в тому числі) системи значно впливають на вибір шляхів проведення центральним банком грошово-кредитної політики та інструментарію, який відображає реалії розвитку національної банківської системи в певний період. Тому не можна визначати банківську систему просто як сукупність кредитно-фінансових інститутів, які діють на території певної держави. Це значно складніший механізм, який включає ряд взаємопов’язаних елементів. Зокрема, відповідно до банківської енциклопедії банківська система являє собою „сукупність банків, банківської інфраструктури, банківського законодавства, банківського ринку”.[272]

Деякі автори включають у банківську систему поряд із банківськими інститутами також і кредитні установи, хоча це спірне питання.[273] Зокрема, кредитні установи в широкому розумінні (банки, інвестиційні фонди, кредитні спілки, ломбарди, фінансові компанії, довірчі товариства, трасти тощо) є складовими частинами кредитної системи країни поряд із страховим сектором та недержавними пенсійними фондами. І якщо перелічені інституції входять нарівні із банками до кредитної системи, то жодним чином не можна ототожнювати кредитну і банківську системи, оскільки остання є складовою частиною першої. Таким чином, банківські установи можуть входити до кредитної системи, але будь-які кредитні установи, крім банків, не можуть розглядатися як складові банківської системи країни.[274]

Підтвердженням такої позиції можуть служити і норми чинного законодавства України. Зокрема, Закон України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” визначає кредитну установу як фінансову установу, яка відповідно до закону має право за рахунок залучених коштів надавати фінансові кредити на власний ризик. При цьому до фінансових установ закон відносить юридичних осіб, які надають одну чи декілька фінансових послуг і внесені до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.[275]

Законодавство європейських країн та міжнародні стандарти також містять відповідні норми. Зокрема, в ст. 1 закону Франції від 24 січня 1984 р. закріплено, що кредитні установи є юридичними особами, що здійснюють в якості звичайного заняття банківські операції. Цей текст виходить із першої європейської Директиви з банківської координації № 77-780 від 12.12.1977 р.

Ознайомлення з існуючими дослідженнями в сфері банківської діяльності, що проводяться представниками різних наук, створює реальну можливість провести певний аналіз проблем, пов’язаних із функціонуванням банківської системи держави. Зокрема, на думку О.А. Костюченка, для нормального функціонування банківська система країни повинна відповідати таким вимогам:

1.  У країні має бути достатня кількість діючих банків і кредитних установ. Систему слід розглядати як таку, що постійно розвивається і зазнає постійних кількісних і якісних змін.

2.  Система не повинна містити зайвих елементів. У цьому секторі економіки не має бути банківських установ, які не розпочали виконувати банківські операції у встановлений строк, не мають належно оформлених ліцензій на здійснення банківських операцій або утворені всупереч чинному законодавству та акту засновника про створення.

3.  У країні діє центральний банк, який є основним координатором кредитних інститутів та ефективно виконує функції управління грошово-кредитними і фінансовими процесами в економіці.

4.  Поряд із центральним банком функціонують різні комерційні банки, які охоплюють усі сфери національної економіки і зовнішньоекономічні зв`язки, здійснюють широкий діапазон банківських операцій та надають фінансові послуги юридичним і фізичним особам.

5.  У країні діють банки й фінансово-кредитні установи, які не обмежуються акумуляцією і розподілом коштів підприємств, організацій, а сприяють накопиченню капіталу, активно втручаються в усі сфери економіки.

6.  Банківська система є складовою більш широкої економічної системи держави. [276]

З більшістю тверджень автора можна погодитися. В той же час ряд формулювань вимагає доповнень або змін. Зокрема, якщо динаміка банківської системи не викликає заперечень, то не зовсім зрозумілим є наступна позиція автора. З позицій права банк не може розпочати свою професійну діяльність без отримання в органі державного регулювання (тобто Національному банку України) ліцензії на здійснення банківських послуг. Банківські установи також не можуть утворюватися всупереч чинному законодавству та акту засновника про створення, оскільки в такому випадку вони просто не пройдуть державної реєстрації.

Центральний банк дійсно є основним координатором фінансово-кредитних інститутів і виконує функції управління грошово-кредитними процесами. Однак зводити виключно на центробанк управління фінансовими процесами в економіці є недоречним, оскільки організація фінансової діяльності за суб’єктивним складом є значно ширшою, ніж участь Національного банку (хоча участь останнього і не слід применшувати).

Недоцільно обмежувати банківський сектор виключно комерційними банками, хоча вони і найбільш представлені в банківській системі. Нині діючі в Україні державні банки – Ощадний банк України [277] і Укрексімбанк – входять до системоутворюючих банків і відіграють помітну роль в наданні банківських послуг.

Зокрема, Укрексімбанк був заснований у 1992 р., коли із-за проблем, що виникли у вітчизняних підприємств у розрахунках із зарубіжними партнерами, було прийнято рішення про створення на базі 8 філій колишнього Зовнішекономбанку СРСР самостійної фінансової структури. Тепер банк має найбільш розвинену в Україні мережу банків-кореспондентів (575 фінансових установ з різних країн світу), що дозволяє йому входити в групу семи найбільших банків країни. Через нього здійснюють свої розрахунки підприємства-експортери, що складають кістяк ВІП-клієнтів. Не менш престижну групу складають 310 посольств, представництв та консульств іноземних держав, а також представництва відомих фармацевтичних фірм „Гедеон Ріхтер” і „Словакофарм”. У 2000 р. пропонувалося проведення додаткової емісії для збільшення статутного капіталу банку. Вважалося, що інвестором буде зарубіжний суб’єкт. Однак влітку 2001 р. уряд не дав дозволу на проведення даної операції у зв’язку із відсутністю реальних інвесторів.

Проблеми банківської системи пов’язані з двома різними, хоча й взаємопов’язаними питаннями: питанням так званої “банківської системи з приватним резервуванням” (fractional-reserve banking) та питанням про центральний банк (central banking). Банки вже давно перестали обмежуватися виключно акумуляційно-розподільною функцією і розглядаються як активні учасники фінансового ринку та національної економіки в цілому. Створені в Україні олігархічні банківсько-промислові групи (у тому числі в Донецькому, Дніпропетровському, Київському регіонах) є реальним підтвердженням цього висновку.[278] Не слід також мінімізувати розуміння банківської системи, розглядаючи її лише як просте об`єднання різних банків та інших кредитно-фінансових установ (позиція, що превалює у фаховій літературі). Фактично таке визначення обмежує банківську систему, оскільки позбавляє її заздалегідь окреслених цілей, специфічних функцій і самостійної ролі на грошовому ринку.

Це є складна специфічна структура, що працює за економічними законами, включається до загального механізму регулювання господарської діяльності у країні, однак має спеціальні функції та завдання. Бюджетна система, податкова система, система ціноутворення органічно взаємопов`язані із банківською системою і разом впливають на визначення політики цін у внутрішньому обігу та зовнішньоекономічній діяльності.

Як вважає М.І. Савлук, позицію якого доцільно підтримати, банківська система має своє особливе призначення, свої специфічні функції в економіці, які не просто повторюють призначення і функції окремих банків.[279] Виникає вона не внаслідок механічного поєднання окремих банків, а будується за заздалегідь виробленою концепцією, в межах якої відводиться певне місце кожному виду банків і кожному окрему банку.

Необхідність формування банківської системи як особливої структури, що діє в економіці країни, визначається двома основними групами причин:

1)  пов`язані з необхідністю здійснення суспільного нагляду і регулювання банківської діяльності, узгодження комерційних інтересів окремих банків із державними та суспільними інтересами – забезпеченням стабільності національної валюти і стабільної роботи всіх кредитно-фінансових посередників;

2)  пов`язані з функціонуванням грошового ринку, забезпеченням збалансованості попиту і пропозиції на грошовому ринку і в кожному його секторі. Для забезпечення цього завдання банки повинні опиратися на значний набір банківських інструментів, що повинні відповідати вимогам мобільності. В такому разі при виникненні необхідності банківські установи зможуть заповнити будь-який сектор ринку, яким би вузьким чи невигідним він не був.

Звідси виникає висновок про подвійну мету діяльності банківських установ, які повинні керуватися у своїй діяльності не тільки комерційними інтересами (отриманням прибутків для акціонерів та засновників), а й вимогами системи, до якої вони включені. А оскільки банківська система, як уже зазначалося, є складовою національної економіки, то вимоги системи можуть отримати статус державної політики в сфері фінансової діяльності.[280]

Поява гнучких фінансових ринків стимулювала розподіл фінансових ресурсів з метою найбільш ефективного їх використання, сприяла фінансуванню конкуруючих експериментів та інновацій, ноу-хау, що дозволяє вибирати найуспішніші з них. [281] Нині існує тенденція дерегулювання та лібералізації фінансових ринків. Однак зазначений процес повинен здійснюватися достатньо виважено, оскільки дерегульовані ринки можуть проявляти значну непостійність та порушення економічної діяльності, як це можна було побачити на кризах ринків Східної Азії та Росії.

Головне завдання державного регулювання банківською системою полягає у поєднанні дерегулювання та механізмів забезпечення стабільного функціонування банківської системи для подолання системних прорахунків з ефективним пруденційним регулюванням та наглядом виконавчих осіб фінансових органів, при цьому можливі підходи у виборі механізмів регулювання залежать від вибору монетарного режиму та режиму валютного курсу.

За структурним підходом розрізняють одно- та дворівневу банківські системи. Однорівнева банківська система передбачає переважно горизонтальні зв'язки між банками, універсалізацію їх операцій і функцій. У межах такої системи всі кредитні установи, в тому числі центральний банк, знаходяться на одному ієрархічному рівні, виконуючи аналогічні функції у кредитно-розрахунковому обслуговуванні клієнтів. Цей принцип побудови характерний, головним чином, для країн з нерозвиненою економікою, а також для країн з адміністративно-командною побудовою апарату управління. [282]

Дворівнева банківська система будується на взаємовідношеннях між банками у двох площинах – по вертикалі та по горизонталі. По вертикалі – відносини підлеглості між центральним банком як керівним, управляючим і низовими ланками – комерційними банками; по горизонталі – відносини рівного партнерства між будь-якими низовими ланками. Розподіл адміністративних функцій і операцій, пов'язаних з обслуговуванням центральним банком грошового обігу, дає можливість враховувати інтереси двох категорій клієнтів – комерційних банків і урядових структур, причому перевага віддається функціям „банк банків” та управлінню діяльністю банківських установ з метою регулювання та контролю за функціонуванням ринку кредитно-фінансових послуг. У дворівневій структурі банківської системи повинні чітко розрізнятися нормативно-регулюючі та контрольні функції центрального банку, з одного боку, і функції комерційних банків – з іншого. [283] Слід зауважити, що у більшості країн банківські системи дворівневі, в Україні – в тому числі.

Банківська система є законодавчо визначеною, чітко структурованою сукупністю фінансових посередників на ринку позичкових капіталів, які займаються банківською діяльністю.[284]

Як і будь-яка система, банківська система має певні функції, що випливають зі специфіки банківської діяльності, яку здійснюють в сукупності фінансово-кредитні інститути. Функція є внутрішня еволюційна спроможність системи до певної діяльності, в той час як функціонування вже є процесом самої діяльності, процесом реалізації цих спроможностей, але не обов’язково в повному обсязі в кожний конкретний момент часу. І якщо функції характеризують систему як еволюційне ціле, то процес їх реалізації характеризує її як функціонуюче начало. [285]

До функцій банківської системи можна віднести: 1) створення грошей і регулювання грошової маси; 2) трансформаційну; 3) стабілізаційну.

Функція створення грошей і регулювання грошової маси реалізується шляхом оперативної зміни маси грошей в обігу залежно від існуючого попиту. При цьому, звичайно, керівне місце відведено центральному банку, на який покладено здійснення грошово-кредитної політики в країні. Встановлення облікових ставок, ризиків, емісія грошей, регулювання касових розрахунків – усе це відноситься до реалізації зазначеної функції. Зрозуміло, говорячи про зазначену функцію, не слід обмежувати кількість її носіїв лише центральним банком. Усі елементи фінансово-банківської системи істотно впливають на питання регулювання грошової маси. В Україні спостерігається постійний процес нарощування грошової маси, в першу чергу через емісійні випуски НБУ.

Щодо трансформаційної функції, то її реалізація залежить від рівня розвитку ринку позичкових капіталів у країні. Банківські установи залучають вільні кошти підприємств та населення (зокрема шляхом прийняття депозитів) та вкладають їх на свій страх і ризик у розвиток суб`єктів господарювання, впливаючи таким чином на величину, якість, вартість та строки грошових капіталів. Отже, відбувається трансформація фінансових ринків. На відміну від більшості розвинених банківських систем в Україні залишається незадовільною ситуація по залученню коштів від юридичних осіб порівняно із населенням (на рівні 20% / 80% пасивів). Банківські установи, розуміючи вигідність залучення тимчасово вільних коштів підприємств й установ та їхній обсяг і можливість планування своїх дій щодо розпоряджання такими коштами, протягом 2002-2003 років активно проводять політику по створенню найбільш сприятливих умов для залучення таких коштів.

Говорячи про трансформаційну функцію, потрібно розуміти, що мова йде не лише про трансформацію ризиків банківської діяльності, а й трансформацію строків. Оскільки більшість вкладників надає перевагу пов`язувати свій капітал на короткі строки, а фінансування капіталовкладень в економіці вимагає тривалих строків, банки повинні забезпечити узгодженість між різними поглядами щодо строків зв`язування капіталу. Якщо банкам не вдасться забезпечити рефінансування їх позик на строк дії договору, то в цьому випадку додатково до ризику кредитування вони беруть на себе також ризик зміни процентів.[286]

Ще одним завданням трансформації банків є адаптація вкладів різних розмірів один до одного, так як можливо, що велика кількість невеликих вкладів протиставляться невеликій кількості великих вкладів, а також навпаки: для фінансування цілого ряду невеликих кредитів у розпорядженні є невелика кількість крупних вкладів. Трансформація ризиків, строків і розмірів вкладів є центральною функцією банків в економіці. І лише завдяки зрівнянню розбіжностей у відношенні готовності до взяття ризику, перевазі ліквідності та співвідношень пропозиції й попиту на грошовому ринку капіталу можливе притягнення чужих заощаджень для фінансування економіки.

Щодо останньої, стабілізаційної функції, то вона є однією з суттєвих характеристик банківської системи в цілому і, не в останню чергу, впливає на рівень довіри клієнтів до фінансової системи країни. Вона характеризує сталість банківської діяльності та грошового ринку і залежить від ризиків, які є достатньо високими для банківської діяльності.[287] Враховуючи те, що банківські установи працюють переважно із залученими коштами, для банківської системи постійно існує проблема загрози втрати грошей, внаслідок цього – банкрутство та втрата довіри до всієї банківської системи. Оскільки навіть тимчасовий збій може призвести до серйозних порушень циркуляції економіки, існує особливий економічний інтерес для забезпечення безперебійного функціонування системи розрахунків банків. Фактично банки як посередники грошового ринку беруть на себе відповідальність перед інвесторами за банківський ризик своїх позичальників.

Саме стабілізаційна функція найбільш врегульована на законодавчому рівні, оскільки на її виконання регламентуються правила діяльності всіх ланок банківської системи та встановлюється чітка система банківського регулювання та нагляду, яку переважно реалізує центральний банк (або інший державний орган, на який чинне законодавство країни покладає завдання нагляду).

Якщо порівнювати за структурою, то банківські системи є достатньо типовими для більшості розвинених країн. В Німеччині на верхньому рівні банківської системи діють два органи: Німецький Федеральний банк та Федеральне відомство нагляду за кредитною справою. У Франції на верхньому рівні банківської системи працюють чотири органи: Банк Франції; Комітет із банківської регламентації; Комітет по кредитних установах та Банківська комісія. Своєрідну побудову центральних органів банківської системи мають Сполучені Штати Америки у вигляді Федеральної Резервної Системи, до складу якої входять Рада Керуючих ФРС; Окружні федеральні резервні банки; Служба Фінансового контролера грошового обігу; Федеральна корпорація страхування депозитів.

Аналізуючи норми законодавчих актів, які визначають правовий статус центробанків, можна дійти висновку про те, що центральні банки певною мірою об`єднують три функції:

– нормотворчу (видання нормативних актів, що є обов’язковими для виконання всіма учасниками банківських відносин, за винятком випадків, коли вони суперечать законам);

– виконавчу (здійснення державного регулювання банківської діяльності; реалізація грошово-кредитної політики; співпраця з урядом держави);

– попереджувально-карну (в аспекті юридичної відповідальності, оскільки центробанки, як правило, спроможні самостійно застосовувати широкий спектр санкцій за порушення учасниками банківського законодавства).

На такій позиції зокрема, стоять відомі російські вчені Г.А. Тосунян і М.І. Вікулін, які вважають недоречним зосередження одноособово Банком Росії всіх основних функцій: нормотворчої, виконавчої і судової. [288] В науці достатньо поширений погляд про недоцільність поєднання в рамках однієї установи (наприклад центрального банку) всіх ланок влади; є сенс створювати декілька органів, які будуть доповнювати один одного, забезпечуючи механізм противаг. Як зазначає Г.А. Тосунян, аналіз верхнього рівня банківської системи ряду розвинених країн, розгляд функціональних зв`язків між різним органами, що регулюють здійснення банківської діяльності, свідчать, що в державах із ефективно функціонуючими кредитно-грошовими системами на практиці, як правило, реалізований принцип полісуб`єктності верхнього рівня банківської системи. Розподіл обов`язків на верхньому рівні банківської системи між різними органами забезпечує наявність механізму взаємних стримувань та противаг, що дозволяє страхувати банківську систему (отже, і економіку країни) від непродуманих рішень будь-якого із керуючих органів.

Щодо банківського сектора, йому можна дати таку коротку характеристику. В цілому комерційні банки, які й складають основу банківських систем, створювалися у міру розширення процесу індустріалізації в різних країнах. Перші з’явилися в ХУІІ ст., більша їх частина – в другій половині ХІХ ст., а останні – в ХХ сторіччі. Спочатку їх клієнтуру переважно складали підприємства і власники цих підприємств. Деякі з них зразу почали спеціалізуватися на дольовій участі, на придбанні випущених підприємствами облігацій або наданні довгострокових позик, рефінансуючи самих себе випуском акцій та облігацій; інші, навпаки, спеціалізувалися на короткострокових кредитах, зокрема на обліку векселів, банківському акцепті та короткострокових кредитах, що фінансувалися з депозитних коштів.[289] Деякі займалися обома видами діяльності одночасно, що призвело більшість з них до банкрутства під час циклічних криз ХІХ і ХХ ст.

У пошуках нових сфер діяльності і в зв’язку з захопленням частини їх ринку конкуруючими мережами організацій комерційні банки вийшли, прямо чи через свої філії, на інші ринки, особливого і зовсім іншого характеру. Зазначена диверсифікація їх операцій охопила поступово такі галузі як участь у капіталах підприємств (ризиковий капітал) або у фінансуванні органів місцевого управління, або пряма участь в операціях із нерухомістю (придбання для перепродажу), а також лізинг, факторинг, товарний арбітраж (бартерні угоди для підтримки торгівлі з країнами слабо або взагалі неплатоспроможними) і навіть пряме управління нерухомістю через скупку агенцій з продажу нерухомості. Комерційні банки, таким чином, поступово стають більш ніж універсальними і захоплюють ринки, які не є чисто фінансовими.[290] Недаремно саме комерційні банки відіграють роль стрижневої, базової ланки кредитної системи.

Комерційні банки здійснюють кредитування економіки головним чином за рахунок тих грошових капіталів, які отримують у вигляді вкладів. За формою власності вони поділяються на: 1) приватні акціонерні; 2) кооперативні; 3) державні.[291] З розвитком банківської справи основна маса банківських капіталів зосередилася в акціонерних банках. Такого поділу дотримується і національне законодавство України. Зокрема, згідно зі ст. 6 Закону України „Про банки і банківську діяльність” банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку. Державним банком визнається банк, сто відсотків статутного капіталу якого належать державі. Управління таким банком здійснює Кабінет Міністрів України; відповідно, статутний фонд державного банку формується за рахунок коштів Державного бюджету України. В Україні, як уже зазначалося, крім НБУ до банківської системи входить лише два державних банки – Ощадний банк України і Укрексімбанк. На відміну від деяких країн, зокрема РФ, де і досі залишається нерівність комерційних та державних банків у встановленні додаткових пільг при здійсненні діяльності, вітчизняне законодавство не розрізняє правовий режим діяльності банківських установ залежно від організаційно-правової форми або форми власності. Порядок реєстрації банківських установ визначається як на рівні положень, закріплених Законом „Про банки і банківську діяльність”, так і на рівні актів, прийнятих Національним банком України в межах своєї компетенції.[292]

Чинне законодавство, зокрема Закон України „Про місцеве самоврядування”, містить право органів місцевого самоврядування у межах законодавства створювати комунальні банки. Є. Карманов, досліджуючи банківську систему України, запропонував визначати комунальний банк як особливу юридичну особу, яка має спеціальну правоздатність, є комунальною власністю територіальної громади. Метою створення комунальних банків є сприяння розвитку і банківське обслуговування комунального господарства, місцевих підприємств і організацій, а також індивідуального будівництва, тобто заходів з підвищеним ступенем ризику з позицій звичайної банківської практики. [293]

В умовах ринкового господарства розвиток банківської справи характеризується такими важливими особливостями: 1) надвелика концентрація та централізація банківського капіталу; 2) виникнення і зростання банківських монополій; 3) зміцнення банківського кредиту, збільшення його строків; 4) вихід банків за рамки виключно кредитних операцій та зрощування банківського капіталу із промисловим.[294]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26


© 2010 Реферат Live