Як приклад країни, де посадове право у центробанку зайняло помітне місце, можна навести Федеративну Республіку Німеччину і її Федеральний банк. Окрім закону про Федеральний банк ФРН, його статуту, можна назвати і Статут персоналу Федерального банку ФРН, і Закон про статус федеральних службовців, і Федеральну дисциплінарну постанову тощо (не кажучи вже про десятки актів, які регулюють питання навчання, підвищення кваліфікації, забезпечення необхідних умов на робочому місці, фінансування витрат на відрядження, премії, підвищення окладів тощо). [140]

Відповідно до Закону про статус федеральних службовців (§ 61) державний чиновник, навіть після закінчення правовідносин з державною установою, повинен зберігати таємницю щодо інформації, яка стала йому відома під час службової діяльності.[141] Це не стосується повідомлень у службовому листуванні чи фактів, що є загальнодоступними або за своїм значенням не потребують збереження таємниці. Однак незмінним залишається обумовлений законом обов’язок державного чиновника давати свідчення про злочини, а також у разі загрози для безпеки вільного демократичного суспільного ладу дбати про його збереження. Відповідно до § 78 цього закону, якщо державний чиновник навмисно або через грубу недбалість порушує свої обов’язки, він має компенсувати збитки, що були заподіяні внаслідок цього порушення, працедавцю, завдання якого він виконував. Якщо збитки спричинили кілька чиновників разом, вони несуть відповідальність як солідарні боржники. Термін давності для пред’явлення претензій становить три роки з моменту, коли працедавець отримав відомості про збитки та особу, яка повинна їх відшкодовувати, незалежно від цих відомостей, за десять років з моменту скоєння вчинку. Отже, для вітчизняних нормотворців залишається широке поле для правової творчості.

Повертаючись до аналізу спеціальних законів у сфері банківської діяльності, слід зауважити, що протягом 1999–2000 рр. за ініціативою USAID було розроблено ряд законопроектів, що визначили правовий статус комерційних банків та позабанківських кредитно-фінансових установ. Зокрема, в червні 1999 р. в Пущі-Озерній було проведено семінар за темою: “Закон про комерційні банки та його роль в забезпеченні умов ефективної банківської діяльності в Україні” під егідою ВРУ, НБУ, Світового банку та USAID. У жовтні 2000 р. в Києві відбувся семінар, на якому розглядали законопроект “Про кредитування”.

У червні 1999 року на розгляд Верховної Ради було подано законопроект „Про банки і банківську діяльність”. Його прийняття вбачалося надзвичайно важливим для забезпечення якісного і всебічного законодавчого врегулювання проблем, що стояли перед банківською системою країни. В основу законопроекту було закладено систематизований підхід щодо регулювання створення, діяльності, реорганізації та ліквідації банків, організації банківської системи в цілому та взаємозв’язку її окремих елементів. Законопроект розроблявся з урахуванням положень Закону України “Про Національний банк України”, чинного законодавства України, а також міжнародних стандартів, методів та практики регулювання банківської справи.

Прийняття Верховною Радою України нової редакції Закону України “Про банки і банківську діяльність” 7 грудня 2000 р. стало довгоочікуваним актом як для банкірів, так і клієнтів кредитно-фінансових установ. Початкова редакція цього закону, яку було прийнято ще в 1991 р., закладала підвалини побудови банківської системи незалежної держави, однак вже давно не виконувала покладені завдання і не могла забезпечити належного рівня правового регулювання відносин, що складалися в сфері банківської діяльності, попри значну кількість змін, яких вона зазнала.

У новій редакції Закону “Про банки і банківську діяльність” було вирішено такі питання:

· запроваджено розширений системний підхід побудови банківської системи (якщо раніше банківська система складалася із центрального банку та комерційних банків, то тепер вона включає в себе також і державні та кооперативні банки);

· конкретизовано визначення понять банківської діяльності, банківських операцій та угод;

· визначено поняття універсальної та спеціалізованої банківських установ;

· встановлено загальні вимоги щодо створення та організаційного забезпечення діяльності кредитно-фінансових установ;

· врегульовано на рівні закону порядку державної реєстрації та ліцензування банків;

· визначення порядок формування власного, в тому числі статутного капіталу банківських установ;

· встановлено правовий режим основних банківських операцій;

· вдосконалено порядок банківського регулювання та банківського нагляду з боку центрального банку держави;

· визначено процедуру санації, реорганізації, банкрутства та ліквідації кредитно-фінансових установ.

Можна зазначити як позитивний чинник, що Закон України „Про банки і банківську діяльність” в редакції від 7 грудня 2000 р. вирішив цілу низку проблем щодо приведення банківського законодавства до європейських стандартів. Зокрема, вже на законодавчому рівні врегульовано основні засади у визначенні адекватності капіталу банку та його співвідношення з порядком формування статутного фонду. Розширено перелік осіб, які підпадають під нагляд центробанку. До суб’єктів банківського регулювання і нагляду поряд із банками і їх структурними підрозділами тепер відносять і афілійованих та споріднених осіб, а також власників істотної участі в статутному фонді банку. Фактично, введено консолідований підхід до контролю за діяльністю банків, відповідно до якого наглядові повноваження Національного банку України поширюються не лише на банки, а й на осіб, які мають безпосереднє відношення до діяльності банку як акціонери-власники істотної участі, споріднених осіб та осіб, в яких банк має участь, а також до керівників і службовців банку.

Слід зазначити, що такий підхід є типовим для західних банківських законодавств, однак досі не застосовувався в Україні. Хоча поняття спорідненої особи (під назвою – „пов’язана”) було введено в законодавство України з 1995 р., коли в чинність вступив Закон України „Про оподаткування прибутку підприємств”, в якому визначалося поняття таких осіб (п. 1.26 ст. 1) та особливості оподаткування операцій з пов’язаними особами.[142]

Закріплено високий рівень кваліфікаційних вимог до акціонерів і керівництва банків. Паралельно встановлюються жорсткі вимоги щодо підтримання банками та їх акціонерами нормативів відповідності капіталу банку. Застосування консолідованого підходу у визначенні кола осіб, на яких можуть бути спрямовані регулювання та нагляд центробанку, вже з позицій спеціального банківського законодавства спрямоване на запобігання всім чинникам негативного впливу на фінансові показники банків та створення додаткових гарантій захисту інтересів клієнтів банків. Зокрема, НБУ з 2002 р. почав вимагати від банків подання інформації про фінансовий стан засновників, що мають істотну участь, та перевіряти подані дані з інформацією, наданою податковою службою. З’ясувалося, що певні неузгодженості вже існують.

Запроваджено механізм ліцензування банків на підставі єдиної банківської ліцензії на основні види банківських операцій. Таким чином ліквідовано чинну раніше практику, коли кількість ліцензованих центробанком видів банківських операцій згідно з його нормативними актами майже вдвічі перевищувала перелік таких операцій, встановлений законом.

До позитивних рис Закону „Про банки і банківську діяльність” можна також віднести той факт, що на рівні саме законодавчого акту визначено загальні засади реорганізації банківських установ та створення банківських об’єднань, що є кроком уперед, оскільки раніше комерційні банки повинні були спиратися не на спеціальне банківське законодавство, а на загальні норми права, що врегульовували процес зміни організаційно-правових форм, зокрема, на Закон України „Про підприємства в Україні”. Це, зазвичай, створювало явні труднощі при проведенні процесу концентрації банківського капіталу та утворення потужних банківських установ або банківських об’єднань.

Було також ліквідовано прогалину, що існувала протягом 2000 р. щодо можливості проведення процедури банкрутства банківської установи, оскільки з 1 січня 2000 р., з моменту набрання чинності норм Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”[143], згідно з ч. 2 ст. 5 Закону особливості провадження у справах про банкрутство банків регулюються законом про банки і банківську діяльність. А до прийняття останнього в редакції від 7 грудня 2000 р. процедуру банкрутства в банківському законодавстві не було виписано взагалі. Однак прийняту до того моменту процедуру банкрутства банківських установ на загальних підставах через арбітражний суд, що застосовували до всіх суб’єктів господарської діяльності, не виправдовувала себе. Йдеться не лише про те, що при банкрутстві банків істотні втрати зазначають його клієнти, і це не кращою мірою впливає на рівень довіри клієнтури до банківської системи країни в цілому. До банків завжди існує підвищений публічний інтерес щодо їхньої платоспроможності, оскільки це структури, що оперують чужим капіталом. І вирішення проблем з неплатоспроможністю банків повинно здійснюватися під контролем компетентної наглядової інстанції, а в банківській системі такою компетентною інстанцією є саме центробанк.

Відтепер спеціальний банківський закон визначає порядок та організаційно-правові засади тимчасового управління банком, здійснення заходів з його фінансового оздоровлення, а також порядок та правові наслідки ліквідації банку. Процедуру банкрутства банку може ініціювати та здійснювати орган, що виконує функції банківського нагляду, і реалізувати через механізм тимчасового управління банком і можливої подальшої ліквідації банку.

На законодавчому рівні визначено систему нагляду за банківськими установами та порядок застосування заходів впливу до порушників. Нормативно закріплено підходи до формування пруденційних вимог до банків, нагляд за банками на консолідованій основі, зобов’язання банків щодо застосування до них заходів впливу тощо. Причому якщо базу проведення банківського нагляду було закладено у 1999 р. після прийняття закону про центробанк, то з моменту прийняття останньої редакції Закону „Про банки і банківську діяльність” вона дістала подальшого розвитку і розширення, оскільки було чітко виписано види відповідальності за порушення банківського законодавства та заходи відповідальності.

Ще одним чинником, який наближує Україну до європейських стандартів, стало прийняття 5 квітня 2001 р. Закону „Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”.[144] Ст. 67 Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС визначено, що включення України до загальноприйнятих систем взаємних розрахунків є одним із пріоритетів співробітництва між Україною і ЄС в фінансовій та банківській сферах. Якщо раніше нормативні акти НБУ, Державного казначейства України, якими регулювалися відносини в сфері безготівкових розрахунків, в тому числі міжбанківських та в сфері бюджету, не враховували новітніх банківських технологій, то нині є всі підстави вважати, що поставлені цілі досягнуто. В прийнятому Законі визначено статус документа в електронному вигляді та врегульовано порядок електронного документообігу, що супроводжує переказ грошових коштів. Визначено також порядок проведення розрахунків за допомогою платіжних карток і функціонування систем телекомунікаційного зв’язку.

Створено підстави для здійснення переказу грошових коштів, описані кожен з його етапів: процедура ініціювання переказу, проведення міжбанківського переказу, порядок його завершення. Закладені нормативні підстави для врегулювання питань, пов’язаних із захистом інформації та порядок надання інформаційних послуг. Визначено відповідальності кожного з суб’єктів, що приймають участь в проведенні переказу грошових коштів. Встановлено порядок здійснення контролю за переказом грошових коштів. Фактично, є реальні підстави стверджувати, що за своїми технічними можливостями та за рівнем законодавчого регулювання діяльність платіжних систем в Україні відповідає міжнародним стандартам.

Певної уваги заслуговує і правове забезпечення регулювання правовідносин, пов’язаних зі збереженням банківської таємниці та порядку розкриття конфіденційної інформації щодо клієнтів банку. В той же час, попри законодавче закріплення інформації та відомостей, що становлять банківську таємницю, та закріплення процесуального порядку її отримання уповноваженими органами, проблема її збереження залишається актуальною.

Кардинальним кроком стало закріплення на рівні закону поняття банківської таємниці, оскільки нонсенсом є відсутність правового закріплення даного поняття протягом 10 років, коли була утворена і почала функціонувати вітчизняна банківська система. Хоч банківська діяльність по своїй суті нерозривно пов`язана зі збереженням банками інформації щодо фінансового стану своїх клієнтів. Немає сенсу говорити про проблему щодо збереження банківської таємниці, яку не можуть позитивно вирішити останніми роками комерційні банки, що опиняються постійно між Національним банком України та державною податковою службою в сфері надання великих обсягів інформації за рахунками клієнтів. Саме ця сфера відносин між НБУ та ДПС викликає постійні нарікання з боку кредитно-фінансових установ.[145]

Відповідно до вищезазначеного закону до банківської таємниці відносять:

1) відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України;

2) операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;

3) фінансово-економічний стан клієнтів;

4) системи охорони банку та клієнта;

5) інформацію про організаційно-правову структуру юридичної особи-клієнта, її керівників, напрями діяльності;

6) відомості щодо комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та іншу комерційну інформацію;

7) інформацію щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;

8) коди, що використовуються банками для захисту інформації (ст. 60 Закону).

Чітко закріплено порядок розкриття банківської таємниці на вимогу державних органів. Це можна розглядати як позитивний чинник у взаємовідносинах між банками та податковими органами, які реально мають можливість впливу на діяльність комерційного банку, блокуючи його кореспондентський рахунок (відповідно до чинного законодавства процедура ця нічим не відрізняється від блокування рахунку фізичної або юридичної особи в банку), і обмежуючи цим можливість здійснення останнім банківської діяльності в нормальному режимі.

Відповідно до норм ст. 59 вищезазначеного закону забороняється накладати арешт на кореспондентські рахунки банку або зупиняти операції за цими рахунками. Арешт на майно або кошти банку, що є на його рахунках, а так само арешт на кошти та інші цінності юридичних або фізичних осіб, що є в банку, накладається виключно за санкціонованою прокурором постановою слідчого, за постановою державного виконавця у випадках, передбачених законами України, або за рішенням суду. Хоча слід мати на увазі, що банки повинні запобігати легалізації грошей, набутих злочинним шляхом. Тобто проблема збереження банківської таємниці має й зворотній бік. В той же час, аналізуючи норми Закону України “Про порядок погашення зобов'язань перед бюджетами та державними цільовими фондами” (зокрема пп. а) п. 9.3. ст. 9), можна зробити висновок про наявність чергової колізії щодо права державних органів фінансового контролю (в першу чергу податкової служби) застосовувати процедуру адміністративного арешту активів до кореспондентського рахунку банківської установи. [146]

На сьогоднішній день рано говорити про те, що проблема в сфері зберігання банківської таємниці є вирішеною, особливо враховуючи винятково фіскальний характер діяльності податкової служби. Однак можна зазначити, що закладено принаймні законодавчі підстави для подальшої взаємодії між банківськими та податковими органами.

Знову ж, у ст. 62 згаданого закону зазначається, що особи, винні в порушенні порядку розкриття та використання банківської таємниці, несуть відповідальність згідно із законами України. Це проблема вітчизняної нормотворчості – значна кількість відсилкових норм. Якщо розглядати конкретну ситуацію, то в чинному законодавстві України відсутні норми, які б встановлювали відповідальність за порушення саме банківської таємниці. В тому самому Кримінальному кодексі України згадується лише комерційна таємниця (ст. 231, 232). Отже, реально проблему застосування відповідальності при існуючому законодавстві навряд чи може бути вирішено.

Зокрема, державні органи (державна податкова служба, органи з боротьби з організованою злочинністю, судові органи) мають можливість отримати зазначену інформацію за додержання процесуальних вимог, встановлених законодавством. І досі залишається не врегульованою до кінця система відповідальності службовців банку, які при вступі на посаду підписують зобов'язання щодо збереження банківської таємниці, і зобов'язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службових обов'язків. Вище вже було проаналізовано норми чинного законодавства щодо встановлення цивільної, адміністративної та кримінальної відповідальності за розголошення інформації, що становить банківську (комерційну) таємницю, однак, як було зазначено, чинне законодавство України містить норми, що суперечать одна одній, або залишають прогалини в порядку застосування юридичної відповідальності.[147]

На коментар тези щодо режиму банківської таємниці слід також зауважити, що в січні 2003 р. міністри фінансів 15 країн Європейського Союзу підписали закон, що забороняє банкам відкривати анонімні рахунки та скасовує поняття банківської таємниці. Проти введення цього закону виступали Люксембург, Бельгія та Австрія, які намагалися зберегти свої закони про банківську таємницю недоторканими. Банки цих країн отримували надвеликі доходи, дозволяючи європейцям ухилятися від сплати податків шляхом відкриття подібних рахунків. [148]

В якості супроводжуючого заходу, спрямованого на попередження відтоків капіталів до іноземних капіталів, в першу чергу, країн – членів ЄС, в січні 2003 р. міністри фінансів країн ЄС прийшли до згоди, за якою відсотки, що нараховуються на вклади іноземних громадян в країнах ЄС, будуть підпадати під оподаткування за ставкою до 35 %. Німецький міністр фінансів Ганс Айхель виразив задоволення з приводу нової норми, звернувши увагу на те, що тепер таким податковим “оазисам” як Австрія, Люксембург й Бельгія, за збереження таємниці рахунків прийдеться оподатковувати відсотки по вкладах особливо високим податком: 15% в 2004 р., 20 % - в 2007 р. й 35 % - в 2009 р. [149] Як відмічають експерти, основною тенденцією розвитку банківської системи розвинених країн стане подальше підвищення прозорості їх діяльності.

Й досі залишається невирішеною проблема невідповідності нинішній ситуації валютного регулювання. Методи валютного регулювання та валютного контролю, визначені Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, прийнятого ще в 1993 р., не забезпечують належним чином проведення експортно-імпортних операцій в умовах економічного розвитку, який спостерігався в країні останні декілька років. На відміну від багатьох інших фінансових нормативно-правових актів зазначений декрет не зазнавав частих змін, однак і ті, що були, свідчать про вплив поточної валютної кон’юнктури на позицію держави. Необхідно прийняти новий законодавчий акт, який би визначив нові підходи у створенні засад із забезпечення стабільної валютної політики, можливості застосовувати гнучкі засоби регулювання в умовах нестабільної економічної ситуації, а також вільний доступ учасників зовнішньоекономічної діяльності до ринку валютних ресурсів.

Поки що згідно з декретом питання використання резидентами України валютної виручки та вільного доступу резидентів до валютного ринку не врегульовані на рівні, що відповідає вимогам вільної ринкової економіки, яку намагається будувати держава. І на сьогоднішній день можна вже говорити про можливість такого вільного доступу на відміну від необхідності поєднання центробанком ринкових та адміністративних методів регулювання у підтриманні національної валюти, що слід залишити на тому рівні, який поки встановлений. Зокрема, з початку 2003 р. НБУ почав поетапно здійснювати політику лібералізації операцій з валютою. Перший етап відбудеться в регуляторній й організаційній площині, наступний охопить більш суттєві питання. Зокрема, громадянам України дозволяється вивозити за межі України готівкою до 3 тис $ без довідки (після реєстрації в Мінюсті відповідної постанови Правління НБУ 16 лютого 2003 р. ). Пересічним громадянам України також дозволено отримувати валютні кредити у нерезидентів. Крім того, від НБУ очікують й зміни обов’язкового продажу 50 % іноземної валюти, що надійшла на рахунок експортера.

Певні нарікання викликає також і існуюча система валютного контролю, яка є досить забюрократизованою і не сприяє розвитку валютного ринку та росту валютних надходжень. Хоча в цьому питанні стикаються інтереси, переважно, двох органів – центрального банку, який використовує відповідні інструменти при здійсненні грошово-кредитної політики, та державної податкової служби, яка намагається будь-яким чином збільшити надходження до бюджетів, не зупиняючись при цьому на виборі методів, які б сприяли розвитку підприємництва.

Аналізуючи валютні відносини, слід також згадати положення ст. 69 Угоди про партнерство і співробітництво України із ЄЕС, згідно з якою Україна зобов’язалася вжити заходів у напрямку поступового зближення своєї валютно-грошової політики з політикою європейської валютної системи, що також має знайти законодавче відображення. Враховуючи те, що з 2002 р. в обіг введено нову європейську валюту – євро, тобто відбувся процес уніфікації та об’єднання національних валютних ринків провідних європейських держав, наша країна дістала додаткові позитивні можливості для проведення своєї політики в сфері валютних відносин та приведення її до міжнародних стандартів.

Ще одним напрямом реформування банківського законодавства є прийняття ряду законів у розвиток положень закону “Про банки і банківську діяльність”, що стосуються окремих специфічних сфер банківської діяльності. Йдеться про закони, що повинні врегульовувати порядок здійснення окремих банківських операцій – кредитування, відкриття та обслуговування рахунків, порядку здійснення валютних операцій тощо. Неодноразово висловлювалися пропозиції щодо прийняття окремого законодавчого акту, який би регулював правовідносини, що пов’язані з банківською таємницею, хоч на сучасному етапі, враховуючи діяльність податкової служби України та вимоги FATF, які наша держава вимушена виконувати, немає реальних підстав для прийняття вищезазначеного закону.

Немає й спеціального правового регулювання питань внутрішнього та зовнішнього (іноземного) інвестування банківської сфери України. Україну й так не можна визначати як країну зі сприятливими умовами для інвестування, а банківська діяльність створює додаткові фактори ризиків. Нині ці відносини регулюються нормами загальних законів, зокрема положеннями законів України “Про режим іноземного інвестування”, “Про інвестиційну діяльність”, “Про господарські товариства”, які врегульовують правовий режим інвестування в банки та управління банком на загальних засадах без врахування специфіки операцій, притаманних банкам. Отже, вбачається за доцільне на рівні законодавства забезпечити сприятливі умови для залучення інвестицій у банківський сектор економіки. В зазначеному акті слід також закріпити систему гарантій інвесторам від можливих збитків, завданих внаслідок інфляційних процесів, фінансових ризиків, незважених дій державних органів тощо, тобто тих форс-мажорних обставин, які супроводжують банківську діяльність. В Україні нині залишилося 7 представництв іноземних банків. Керівництво „Кредіт-Ліоне” в Україні на конференції у 2001 р. зазначало, що за попередній рік банк залучався до чотирьох процесів за участю Антимонопольного комітету України, в яких задоволення сторони отримали порівну. І це, зазвичай, не створює додаткових сприятливих умов для залучення іноземних капіталів в Україну.

Повертаючись до характеристики джерел банківського права, слід згадати таке джерело як укази Президента України. Зокрема, Є.В. Карманов зазначає, що такими указами можуть бути лише ті, “які містять норми банківського права, тобто норми, які спрямовані на регулювання банківських відносин”. І наводить як приклад Указ Президента України від 12 червня 1995 р. № 436 “Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки”.[150]

Щодо регулювання банківських відносин актами Президента України, то слід погодитися із цими твердженням, однак зауважити, що з 1999 р., коли припинили діяти перехідні положення Конституції України, акти Президента отримали більш концептуальне спрямування. Як приклад можна навести Указ Президента України „Про заходи щодо зміцнення банківської системи України та підвищення її ролі у процесах економічних перетворень” від 14 липня 2000р. № 891/2000, в якому глава держави визначив шляхи реформування банківського законодавства та завдання центробанку для зміцнення банківської системи України, підвищення її ролі у процесах економічних перетворень, поліпшення правових та організаційних умов її функціонування.[151]

Слід зазначити про акти Президента, відповідно до яких здійснюється процедура призначення та зняття з посади членів Ради НБУ. Такі повноваження на що Президент дістав за Конституцією України та Законом „Про Національний банк України”. Наділений зазначеною компетенцією, Президент має можливість впливати на грошово-кредитну політику, що здійснюється центробанком держави начебто на незалежних засадах. Відповідно до ст. 7 Закону України „Про банки і банківську діяльність” Президент України призначає сім членів наглядової ради державного банку шляхом прийняття відповідного Указу.

Характеризуючи акти Президента (укази та розпорядження), слід зазначити, що вони не повинні суперечити Конституції та законам України і мають пріоритетне значення щодо інших підзаконних актів. Такі акти приймає Президент України в межах своїх повноважень, що визначені ст. 106 Конституції, і не можуть бути передані іншим особам або органам. Однак нормотворча компетенція глави держави є вужчою, порівняно, наприклад, із компетенцією Президента РФ, який уповноважений приймати укази не лише на підставі законів, а й за їх відсутності (ст. 80 Конституції РФ). Це так зване делеговане законодавство означає обов’язок Президента РФ у разі відсутності закону приймати нормативні правові акти для забезпечення норм Конституції до прийняття федеральних законів.[152]

Щодо актів Кабінету Міністрів України як джерела банківського права, то їх слід розглядати з урахуванням таких особливостей. Згідно зі ст. 116 Конституції України уряд забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики тощо; розробляє програми економічного розвитку України. Відповідно до ст. 117 Конституції уряд в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання. Однак відповідно до ст. 52 Закону України „Про Національний банк України” центральний банк підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України. Згідно зі ст. 53 Закону не допускається втручання органів законодавчої та виконавчої влади або їх посадових осіб у виконання функцій і повноважень Ради Національного банку чи Правління Національного банку інакше, як в межах, визначених цим Законом. Отже, можна зробити висновок, що у разі прийняття урядом акту, який суперечитиме виконанню центробанком своїх завдань в сфері забезпечення стабільності національної валюти, останній має право не виконувати таке розпорядження уряду. Такі повноваження центробанку є однією з істотних ознак його незалежності.

Викликає подив позиція О.О. Качана, який у навчальному посібнику “Банківське право” поряд із законами України, указами Президента України, постановами ВРУ, зазначає, що до складу джерел банківського права слід віднести також закони та постанови Автономної Республіки Крим, положення та інструкції фінансово-кредитних органів (Міністерства фінансів України, Національного банку України, Державної податкової адміністрації).[153] Слід зауважити, що це твердження викликає певні сумніви.

Передусім, йдеться про незалежний статус Національного банку України, який, відповідно до Закону України “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 р. видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, що є обов`язковими для суб`єктів банківських правовідносин. Крім того, відповідно до норм, закладених ст. 53 Закону, “не допускається втручання органів законодавчої та виконавчої влади або їх посадових осіб у виконання функцій і повноважень ради Національного банку чи Правління Національного банку інакше, як в межах, визначених цим Законом”.

Якщо базуватися на цій нормі, то незрозуміло, яким чином органи законодавчої чи виконавчої влади АРК, або Міністерство фінансів України, або Державна податкова служба України можуть видавати нормативні акти, обов`язкові для виконання Національним банком України, якщо останній є виключно підзвітним Верховній Раді України, і не розглядається взагалі як підконтрольний комусь орган. Або автор має на увазі спільні акти уряду та центробанку (тоді їх саме так і слід зазначати в переліку джерел), або він має на увазі норми права, встановлені тією самою ДПА в сфері контролю за нарахуванням і справлянням податків (тоді це норми не банківського права, а податкового – просто учасниками податкових відносин є банківські установи). Однак не можна будь-які відносини, де беруть участь банки, відносини до банківських відносин. Якщо банк орендує приміщення або закупає офісне обладнання для забезпечення власної діяльності, то такі відносини регулюватимуться нормами цивільного та господарського права, а не банківського.

Щодо актів автономії, то слід зазначити таке. Україна є унітарною державою і має дворівневу банківську систему (як, зокрема, і бюджетну). Згідно з ч. 2 ст. 92 Конституції України виключно законами України встановлюються Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи. Згідно з ч. 2 ст. 135 Конституції України нормативно-правові акти Верховної Ради АРК та рішення Ради міністрів АРК не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання. В ст. 137 Конституції України, де визначаються питання, з яких АРК здійснює нормативне регулювання, жодні відносини в сфері банківської діяльності не зазначаються. Навпаки, в п. 4 ст. 138 Конституції України закріплено, що розроблення, затвердження та виконання бюджету АРК здійснюється на основі єдиної податкової та бюджетної політики України. Отже, АРК не наділена спеціальними повноваженнями в сфері регулювання банківських відносин.

Слід зазначити, що і в державах з федеративним устроєм компетенція окремих суб’єктів федерації саме в сфері банківської діяльності має певні обмеження. Наприклад, як зазначає Н.М. Бородіна, територіальні установи Банку Росії не повинні підпорядковуватися та звітувати навіть представницьким органам влади суб’єктів РФ та муніципальних утворень, на відміну від Центрального банку РФ, який підзвітний Державній Думі РФ.[154] Далі автор зазначає, що „в умовах різкого підвищення в останнє десятиріччя самостійності республік у складі РФ, представницькі органи влади деяких з них робили спроби різною мірою закріпити в своїх правових актах незалежність національних банків, що перебувають на їх територіях, від Центрального банку РФ та підпорядкування їх республіканським органам державної влади, а також наділити їх повноваженнями, що є непритаманними територіальним підрозділам Банку Росії”. Автор говорить про недопустимість такого положення, і з ним можна повністю погодитися, оскільки такі дії впливають на загальний курс грошово-кредитної політики, яку проводить центральний банк, і, відповідно, на стабільність національної валюти.

Не є зрозумілим також твердження О.О. Качана, який зазначає, що “серед джерел банківського права, окрім традиційних нормативних актів, слід назвати і банківське правове мислення, яке базується на економіко-фінансових потребах банківської діяльності та формує оцінку ефективності та об`єктивності правових норм і в значній мірі коригує загальні ділові звичаї країни”. В теорії держави та права немає такого джерела галузі права або галузі законодавства як “правове мислення”. Це ані норма права, ані стаття нормативно–правового акту. Яким чином правове мислення, що “базується на економіко-фінансових потребах”, яке є суто суб`єктивним явищем, можна розглядати як правове джерело? Далі розглядатимемо банківські звичаї, але це жодним разом не можна віднести до “банківського правового мислення”.

Конституція, закони, декрети уряду та укази Президента належать до законодавчих актів, а разом із іншими нормативно-правовими актами – до актів законодавства. Слід також зазначити, що поряд із вертикальною ієрархією нормативно-правових актів, які розглядаються, слід говорити і про наявність горизонтальної ієрархії. Науковці відносять до основних правил горизонтальної ієрархії такі:

– пріоритет кодексів над іншими законами;

– пріоритет Цивільного Кодексу над іншими кодексами і законами в частині цивільного права;

– пріоритет нового нормативно-правового акту над раніше прийнятим. У разі колізії між нормативно-правовими актами, що мають однакову юридичну силу, і якщо жоден з них не суперечить акту з більш високою юридичною силою, діють положення акту, прийнятого пізніше;

– пріоритет програмних законів над іншими законами (якщо такі закони передбачені національним законодавством. Зокрема, відповідно до ст. 104 Конституції РБ програмний закон – це закон, що приймається в силу Конституції з питань про основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики, про воєнну доктрину);[155]

– пріоритет нормативно-правового акту, прийнятого органом, спеціально уповноваженим на прийняття такого акту;

– пріоритет спеціального закону над загальним (загальні правила слід розглядати як субсидіарні, тобто які застосовуються у разі, якщо спеціальні правила не передбачають певного рішення).

Розглядаючи джерела банківського права, обов`язково слід зупинитися на нормативних актах центрального банку. Відповідно до ст. 56 Закону України “Про Національний банк України” НБУ видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов`язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб.

Ще у 1995 р. проф. Павлодський Е.А. зазначав, що для правового регулювання економічної сфери важливе значення має розвиток банківського законодавства.[156] Зрозуміло, що його позиція не втратила актуальності й на сучасному етапі. В Україні й досі відсутня ціла низка необхідних законів, які повинні регулювати відносини в сфері банківської діяльності. Йдеться про закони, які визначатимуть правовий режим основних банківських операцій – кредитування, в тому числі іпотечного та споживчого, валютних операцій, безготівкових розрахунків тощо. На відміну від Франції, США, Японії Україна в сфері законодавчого регулювання пішла дещо іншим шляхом і включила до Закону „Про банки і банківську діяльність” не лише правові засади функціонування банківських установ на території України, порядок здійснення банківських операцій, а й порядок створення, реєстрації, ліцензування діяльності, реорганізації та ліквідації банків, в тому числі шляхом банкрутства.

У НБУ періодично виникає ситуація, коли прийняття спеціального банківського законодавства запізнюється, натомість існує правовий вакуум, в якому центробанку не залишається робити нічого іншого, як заповнювати такий вакуум своїми нормативно-правовими актами. Фактично, така ситуація примушує НБУ розвивати свою нормотворчу діяльність з питань, що входять до його компетенції, однак які ще не врегульовані законодавством. Це, в свою чергу, часто спричиняє невдоволення банківських установ, які змушені виконувати приписи центробанку, оскільки вони є обов’язковими, якщо прийняті в межах його компетенції. Однак той фактор, що компетенцію центробанку не завжди чітко виписано, на практиці породжує проблеми щодо можливості визначення межі її перевищення. З іншого боку, прийняття нової редакції Закону „Про банки і банківську діяльність” дозволило врегулювати багато прогалин, що існували в законодавчому полі, та зняти напругу у відносинах між різними ланками банківської системи.

Прийняття рамкового Закону „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” чітко обмежило компетенцію НБУ суто елементами банківської системи, виключивши з його поля діяльності позабанківські кредитно-фінансові установи. Слід зазначити, що центробанк сам був зацікавлений у відповідних діях законодавця, оскільки не вбачає доцільності та не має наявних можливостей для здійснення якісного регулювання і нагляду за діяльністю кредитно-фінансових установ крім банків. Тим більше, що в перспективі Україна має реальні підстави сформувати достатньо сильний і незалежний ринок позичкових капіталів саме з представників небанківського кредитно-фінансового сектору.

Г.А. Тосунян зазначає, що монополізм у будь-якій сфері діяльності рано чи пізно призводить до стагнації, а відсутність конкуренції завжди позбавляє стимулів до вдосконалення. „В сфері управління монополізм – це сприятливий ґрунт для безконтрольності та суб’єктивізму, можливість прийняття будь-якого рішення незалежно від того, обґрунтовано воно чи ні, правильне чи помилкове”[157]. З таким висновком можна, загалом, погодитися. Часто комерційні банки, незадоволені рішеннями НБУ, посилаються саме на монопольне становище центробанку. Однак слід зауважити таке. По-перше, НБУ в Україні ще тільки набирає досвіду (зокрема і його юридичні служби), і має суб’єктивне право на помилку, якщо він її в подальшому може виправити. По-друге, будь-яке регулювання, особливо коли йдеться про участь держави в цьому процесі, викликає незадоволення осіб, на яких спрямовано дію регулюючих заходів. Це є об’єктивним явищем.

Як зазначають науковці, досліджуючи питання організації та діяльності соціальних систем, „навколишнє організаційне середовище може впливати... до такої ступені, що відбувається ліквідація системи, розпад її елементів”.[158] Як негативні чинники називають, в тому числі, податкову політику, фінансове регулювання, зміни в законодавстві тощо та інші чинники, що відносяться до навколишнього середовища.

Перед центробанком зажди стоять завдання, які часто мають протилежний напрямок. З одного боку, центробанк повинен створити сприятливі умови для діяльності банківських установ на території країни з метою створення стабільного функціонування кредитно-банківської системи. З іншого боку, його діяльність спрямована, в першу чергу, на підтримку стабільності національної валюти, що також досягається не завжди популярними для банків заходами, оскільки центробанк може використовувати адміністративні заходи. Третім напрямом, що важливий для центробанку, – це зацікавленість потенційних клієнтів в банківських послугах, і залучення таким чином додаткового вільного капіталу для розвитку ринку позичкових капіталів. Перелік завдань, що стоять перед банком держави, можна продовжувати досить довго.

І, нарешті, немає жодних гарантій, що за умов створення іншого органу (державного) інтереси банків не постраждають, а якість його дій та прийнятих рішень буде на належному рівні. Тим паче, що створення нового органу адміністрування потягне за собою додаткові (причому значні) витрати з Державного бюджету на утримання його апарату, в чому також Україна поки не зацікавлена.

Як зазначалося, формою нормативно-правових актів НБУ є постанови Правління НБУ, інструкції, положення, правила, які, відповідно, затверджуються Постановами Правління НБУ. При цьому зазначені акти не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам і не мають зворотної сили, крім випадків, якщо вони згідно з законом пом`якшують або скасовують відповідальність. Обов`язковою умовою для вступу в юридичну силу нормативно-правового акту НБУ є його державна реєстрація в Міністерстві юстиції України.

Відповідно до чинного законодавства нормативно-правові акти НБУ можуть бути оскаржені. Наприклад, згідно з ч. 3 ст. 16 Господарського процесуального кодексу справи в спорах, у яких відповідачем є Національний банк України, розглядає господарський суд міста Києва[159] (на відміну від попередньої редакції Арбітражного процесуального кодексу, у ст. 14 якого зазначалося, що справи, у яких однією із сторін є Національний банк України, є підсудними Вищому арбітражному суду). При цьому на зазначені спори не поширюються вимоги щодо доарбітражного (досудового) врегулювання господарських спорів (ч. 5 ст. 5 ГПК України). Для визнання таких спорів підвідомчими арбітражним судам слід додержуватися двох основних вимог: ці акти державних та інших органів, підприємств та організацій не відповідають законодавству; вони порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій (ст. 2 ГПК України).

Щодо інших державних органів, які могли б визнавати недійсними акти НБУ, то, аналізуючи норми Закону України “Про Конституційний Суд України” слід зробити висновок, що до юрисдикції Конституційного Суду не належать спори щодо оскарження незаконності нормативних актів Національного банку України (ст. 13 та 14 Закону).[160]

З іншого боку, в межах здійснення вищого нагляду за додержанням законів України прокурор має право винести протест на акт, що суперечить закону (відповідно до ст. 21 Закону України “Про прокуратуру”). Протест приноситься прокурором, його заступником до органу, який його видав, або до вищестоящого органу. У такому самому порядку приноситься протест на незаконні рішення чи дії посадової особи. Слід зазначати, що, виходячи з аналізу норм цього Закону, принесення протесту належить до повноважень саме прокурорів, а не прокурору АРК або Генерального прокурора України (статті 10, 11). Протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта і підлягає обов'язковому розгляду відповідним органом або посадовою особою у десятиденний строк після його надходження. Про наслідки розгляду протесту в цей самий строк повідомляється прокурору. У разі відхилення протесту або ухилення від його розгляду прокурор може звернутися з заявою до суду про визнання акта незаконним. Заяву до суду може бути подано протягом п'ятнадцяти днів з моменту одержання повідомлення про відхилення протесту або закінчення передбаченого законом строку для його розгляду. Подання такої заяви зупиняє дію правового акта.[161]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26