Сучасні тенденції розвитку світової фінансової системи

Отже економічну інтеграцію можна окреслити як об'єднання ринків, торгових відносин, підприємницької діяльності окремих секторів в одне ціле у відношенні до зовнішнього світу; процес зближення і зрощення декількох наці-ональних господарств у регіональну економічну систему, який забезпечується подальшою концентрацією й переплетенням капіталів, проведенням держава-ми, котрі інтегруються узгодженої зовнішньої й внутрішньої політики.

Економічну інтеграцію поділяють на: внутрішню і зовнішню [37].

Внутрішня інтеграція об'єднує внутрішні ринки, в яких основним елеме-нтом є інтереси загальнодержавного порядку одного народу чи групи народів.

На відміну від цього виду, зовнішня інтеграція - це об'єднання окремих суверенних країн (націй, народів), при якому метою є момент економічних вигод чи поліпшення обміну товарами, послугами, інформацією. При такій формі інтеграції немалу роль відіграє геополітичний та геостратегічний фактор, оскільки інтегрувати можна сусідні чи співзвучні із собою території (США, Канада, країни ЄС та ін.); територіально роз'єднані одиниці інтегрувати важко, хіба, що існують соціально - політичні причини, для інтеграції (наприк-лад, Британська спільнота, суспільний добробут). Але і в такому випадку об'єднуються загальні мотиви, які у свою чергу допускають децентралізаційні впливи. У поняття економічної інтеграції завжди вкладають елемент цілісного цільового здійснення завдань та торгових вигод із метою досягнення найбільш раціонального розподілу ресурсів і вищих темпів зростання.

Після Другої світової війни на арену економічних відносин виходить та-кий процес як міжнародна інтеграція. З погляду міжнародних відносин інте-грацію можна охарактеризувати як об'єктивний, усвідомлений і напрямлений процес взаємопристосування і зрощування національних господарських сис-тем, який володіє потенціалом саморегулювання і саморозвитку. В основі інте-грації лежить економічний інтерес самостійних господарюючих суб'єктів і міжнародний поділ праці, процес інтернаціоналізації господарського життя, зближення економік низки країн у багатонаціональний субстрат, несуцільний за своєю сутністю у внутрішніх відносинах, однак суцільний, коли йдеться про інші держави.

У випадку міжнародної інтеграції суцільність неможлива не тільки на по-чатку об'єднання, а й пізніше. Тому явище сучасних інтеграційних процесів, що віддзеркалюють внутрішньо-приховані суперечності між учасниками, ре-презентує поняття феномену конвергенції (погодження) сутності інтересів у здовженому часовому проміжку й базоване на співпраці. Поки що, із зрозумі-лих причин, міжнародна інтеграція не є суцільною інтеграцією, але з моментом зближення зростає суцільність і довіра. З вищезазначеного випливає, що інте-грація є раціональною основою, яка прямує до узгодженості не шляхом дикта-ту, а домовленостей, економічно-політичного діалогу і прагматичного унапря-млення загальних інтересів даного угруповання, регіону [37].

Враховуючи “аберацію близькості”, описану Левом Гумильовим, яка порушує масштабність явищ, коли недавні події видаються значно давнішими, можна сказати, що економічна єдність (інтегративність) світу сьогодні пережи-ває друге після 1890 - 1913 рр. народження. І як доводить історія цей процес у тривалій перспективі має циклічний (“пульсуючий”) характер [34]. Іншими слова-ми періоди інтеграції змінюються періодами дезінтеграції. Щоправда ці зміни відбуваються у тривалому часовому проміжку і, як правило, зв'язані з “карди-нальними” змінами в характері розвитку економіки, які спричинені науково-технічною революцією, зрушеннями чи докорінними змінами в характері виро-бництва, проблемами енергетичного забезпечення світу, розвитку фінансового середовища та відносинами, що формуються та функціонують у ньому.

Міжнародна ж інтеграція виступає як комплексне явище, що охоплює розвиток продуктивних сил і виробничих відносин. У формуванні цього проце-су необхідно бачити інтернаціоналізацію не лише продуктивних сил, але і ви-робничих відносин, які й визначають соціальний характер суспільства, дозво-ляють зробити висновок щодо соціально-політичної сутності міжнародної інтеграції.

Якісно новий імпульс отримала і міжнародна економічна інтеграція. Яку можна охарактеризувати як процес, зумовлений розвитком і поглибленням міжнародного поділу праці. Від простого обміну товарами - до стійкої масш-табної міжнародної торгівлі товарами і послугами - до інтернаціонально-го переміщення капіталів і створення нових виробництв - до тісної виробничої і науково-технічної кооперації - до сучасного ведення виробництва і управлін-ня. Поступово формуються і стають особливо тісними всебічні світогосподар-ські регіональні зв'язки, які охоплюють багато країн. Процеси інтеграції досліджені у фундаментальних працях зарубіжних і вітчизняних економістів [16], [51], [74].

Інтеграцію розглядають по-різному. Одні, так як Ян Тінберген, притри-муються думки, що інтеграція - це лише інша форма “вільної торгівлі”, і, усу-нувши торговельні бар'єри, гармонізація відносин прийде в наслідок вільного пересування (плину) факторів виробництва, товарів та ін.

Бела Беласса вбачає в інтеграції значніші зміни. На його думку, для інте-граційного об'єднання не вистачає ліквідації кордонів і тарифних бар'єрів, бо це є лише першим кроком, а інтеграція - це всезростаючі взаємини і їх перетворення в статичну узгоджуваність інтересів держав - учасниць.

Німецький економіст Рипке розглядає інтеграцію як метод лібералізації торговельного обміну, а французький економіст Моріс Аллей в інтеграційному об'єднанні вбачає “взаємно встановлені правила у напрямі стислого кооперу-вання між демократичними державами, що й є головним принципом вільного ринку” [75]. Для Рипке причиною інтеграційних мотивів стали дез-інтеграційні елементи довоєнної Європи. Цьому сприяв “класичний капіта-лізм” А.Сміта з егоцентричною настановою, що стала причиною міждержавної конкуренції, непорозумінь і дефензивних воєн. Не виключено, як пише Ян Тін-берген, що в інтеграції можуть бути закладені елементи політики дискримі-нації щодо третіх країн. Така політика не виправдовує себе. Простіше, інтегра-ція може також означати повернення до меркантильних відносин й до прямого ізоляціонізму.

Якщо більшість економістів схиляються до думки, що інтеграційне об'єднання сприяє полегшенню обміну між державами, інші ж вважають, що інтеграція містить у собі елемент “дирижизму”. Низка французьких економіс-тів переконана, що в інтеграцію вкладається елемент повсюдного втручання держави чи наддержавних інституцій.

Як і будь-яке явище, інтеграція має, як видно із вищезазначеного, і своїх прихильників і опонентів. Однак ніщо не може заперечити її існування, роз-виток, поглиблення, вдосконалення форм, інструментарію, інституційних ос-нов і механізмів, які притаманні тій чи іншій схемі інтеграції. Зокрема, останнє й є найбільш важливим для економіки, оскільки з адміністративного боку існу-вання суцільної чи несуцільної схеми не викликає особливих проблем.

З огляду внутрішньої організації виробничих процесів, інтеграційні схеми поділяють на: 1)горизонтальну інтеграцію; 2)вертикальну інтеграцію та 3)створення конгломератів [38].

Горизонтальна інтеграція притаманна, як правило, фірмам, підприєм-ствам на тій стадії конкурентної спроможності, коли вони продукують та реалі-зуються на одному, або споріднених ринках, або ж коли мова йде про амальга-мацію підприємств, установ. При горизонтальній (може вживатися термін horizontal чи lateral) інтеграції всі компанії здійснюють діяльність на одній і тій же стадії виробничого процесу чи виробляють однакові товари і послуги; таким чином вони конкурують одна з одною. Випадок монополії означає повну горизонтальну інтеграцію, а олігополія - значну горизонтальну інтеграцію.

де, ПР - пропозиція (або сума граничних і (маргінальних) затрат);

ПО - лінія попиту;

МД - маргінальний дохід;

МС - сума граничних собівартостей (низки фірм-членів даного картелю);

А, Ц1 і К1 означають відповідно рівновагу. Ціну й кількість одиниць при умові стислої конкуренції.

При стислій конкуренції трикутник між Ц1ОБА - це «надбавка споживача», яку він отримує в наслідок нижчої ціни, більшої кількості продуцентів і еластичної ситуації на ринку.

Вертикальна інтеграція є об'єднанням фірм на різних етапах продуктив-ної діяльності в єдине ціле, і метою її є зменшення ризику в наслідок техноло-гічних змін, запобігання змінам у ринкових відносинах; забезпечує вільний до-ступ до факторів продукції, гарантує збут готових товарів. При вертикальній інтеграції (vertical integration) компанія контролює своїх постачальників (інколи використовується термін backward integration (інтеграція вниз)) або концерни, які купують її продукцію чи отримують послуги (forward integration (інтеграція вверх)). [Див. 34, С.8, 10]

Лінія ПО-ПОґ - є лінією попиту або ціновою лінією всіх малих фірм;

ББґ - попит провідної фірми;

Нехай:

а) картель має одну провідну фірму означену лінією пропозиції (Пр) у МС,

у МС - маргінальна (гранична) собівартість (на короткому проміжку);

б) ряд субсидіарних фірм (Про), де МС є сумою маргінальних собівартостей окремих фірм, або їх пропорцією (у короткому проміжку);

СС - крива середньої собівартості;

МД - лінія маргінальних доходів провідної фірми з умовою, що МД субсидіар-них фірм дорівнює ціні (т.Е) - ЦЕ.

Дана модель дає можливість зрозуміти, співзалежність провідної фірми (картелю) та потребу (необхідність) спільних дій. Коли ж фірми починають переслідувати власні інтереси, то вони поступово приходять до послаблення картельної домовленості, а як наслідок до розпаду. В рамках такої інтеграції картельний субстрат визначає чіткі правила поведінки, оскільки підтримання рівноважної собівартості на певному часовому проміжку є набагато легшим завданням ніж вирівнювання розбалансованої системи, що вимагатиме вста-новлення нової так званої рівноважної ціни по першому наближенню на певному інтервальному проміжку, а вже пізніше досягнення стійкості /рівно-ваги за - Вальрасом, коли не лише одна система провідного картельного / кон-гломеративного субстрату перебуватиме у рівновазі, а у поєднанні із малими фірмами - цілісна картельна субстанція працюватиме відлагоджено та планово. Для досягнення цього малі фірми отримують допомогу, а потужні фірми виму-шені чітко дотримуватись визначених принципів співпраці та квоти випуску продукції. Коли ж прибутки зростають і ринок є підконтрольним об'єднанню, то дрібніші фірми є більше зацікавленими у підвищенні продуктивності праці, застосуванні новітніх технологій з метою закріплення та розширення своїх фінансових можливостей у рамках вертикальної інтеграції з урахуванням горизонтальності характеру відносин [38].

При відносній самостійності, яку дає вертикальна інтеграція, слід пам'я-тати і про так звані зовнішні фактори та учасників за межами інтеграційного об'єднання, щоб чисто цінові показники не послабили основних принципів функціонування даного об'єднання, а саме слід пам'ятати, що крім цінових пе-реваг контрагента часто-густо цікавить і можливість контролювати ринок. Що-правда при вертикальній інтеграції виникає можливість таємної згоди, що вик-лючає потенційних конкурентів. При умові скасування тарифів, квот та інших складових, поряд з гармонізацією економічної політики, питання конкурент-ності, як основа всякого вільного ринку, стає важливим інтеграційним засобом.

При макроекономічній площині досліджуваного процесу з точки зору зростаючої фінансової глобалізації мікрорівневий вектор має досить важливе значення. Оскільки, враховуючи специфіку характеру, форм та механізмів еко-номічної інтеграції в сучасних умовах крізь призму руху (плинності, міграції) капіталу можна побачити різнорівневість (горизонтальну, вертикальну і кон-гломеративну) інтеграції у світовому фінансовому середовищі на рівні банків-ських структур, фондових, валютних, товарних бірж на основі інтернаціональ-ного характеру виробничих, обмінних процесів, переливу, злиттів, поглинань. Логістика ринкової економіки і класичної економічної теорії, відкритість і свобода торгівлі сприяли розвитку інтеграційних процесів [38].

Лібералізація міжнародного обміну полегшила адаптацію національних господарств до зовнішніх умов і сприяла їх активнішій участі у міжнародному поділі праці та кооперації. Динамічний розвиток світових продуктивних сил, більш широке впровадження результатів науково-технічного прогресу відкри-ло для цивілізованих/конкурентноспроможних держав можливість переходу від екстенсивного до інтенсивного типу виробництва, до формування нового технологічного базису. В результаті цього відбулося переростання продуктив-ними силами національно-державного поділу, та їх вихід за межі територі-альних кордонів [39, c.42].

Економіка поступово переростає межі державних і національних суве-ренітетів. На сучасному етапі розвитку світового господарства це відобра-жається в утворенні регіональних інтеграційних систем кількох чи багатьох національних економік, наданні окремими національними країнами все біль-ших повноважень і утворення державних союзів конфедеративного типу. На цій основі в далекій перспективі існує можливість утворення у межах світового господарства всесвітньої конфедерації країн.

Сучасна картина світового економічного процесу збагачується новими явищами, котрі спричинені змінами в системі світогосподарських зв'язків і ви-никненням відповідних передумов для формування інтеграційних угруповань у різних регіонах світу. Однією із специфічних характеристик сучасних міжна-родних економічних відносин є взаємодія глобальної інтернаціоналізації господарського життя й регіональної економічної інтеграції.

Існує декілька основних показників, які визначають ступінь інтегрованості економік різних країн у глобальну економіку, серед яких:

· співвідношення зовнішньоторгового обороту та ВВП;

· прямі іноземні інвестиції (ПІІ), що надходять у країну та з країни, портфельні інвестиції (питома вага внутрішніх інвестицій у загальних капіталовкладеннях).

Деякі автори [61] включають і такий показник як потік платежів роялті в країну і з країни, пов'язаних з передачею технологій. Однак щодо цього показника, то він є не лише не загально характерним, але й особливим, адже платежі роялті є специфічними платежами (виходячи з різносторонніх економічних інтерпретацій [76], [7]), а тому, на нашу думку не є показником, який доречно включати у вищезазначений перелік, і більше того, характеризу-вати, як один із основних.

Але, на нашу думку, доцільним було б враховувати показник інтенсивності обміну технологіями, ноу-хау, участь у спільних проектах та розробках; показник інтегрованості ринку товарів та товарного ринку і ринку капіталів:

· одним із критеріїв ступеню інтегрованості ринку товарів є співвідно-шення обсягу зовнішньої торгівлі та обсягу виробництва. З 60-х років це співвідношення різко зросло у більшості країн. Однак Великобританія і Франція стали не на багато відкритішими для торгівлі у порівнянні з 1913 роком, а Японія зараз відкрита навіть менше, ніж тоді;

· другий показник інтеграції товарного ринку - це ступінь зближення цін у різних країнах. Теоретично вільна торгівля повинні зрівнювати (згладжу-вати) ціни. Однак дослідження показують, що значні розбіжності в ціні нерідко зберігаються протягом тривалого часу. Деякі розбіжності в цінах виникають через обмеження на імпорт.

Сьогодні інтеграційні об'єднання носять, здебільшого, регіональний ха-рактер і відрізняються за глибиною процесів, що відбуваються [28], [52].

На початкових етапах інтеграційного процесу здійснюється регіональна макрорівнева інтеграція і тільки у дуже віддаленій перспективі можлива глобальна всесвітня інтеграція. Це й зрозуміло. У сучасному світі співіснують сотні країн, економіки яких перебувають на суттєво відмінних рівнях розвитку і часто є різнотипними. Тому нині макроінтеграційні процеси охоплюють окре-мі регіони світу (Західна Європа, Північна та Південна Америка, Південно-Східна Азія, Близький Схід, де існують регіональні інтеграційні об'єднання різного ступеня зрілості), а інтеграція є насамперед регіональною. Глобальна економічна інтеграція стане можливою за умови вирівнювання економічного розвитку більшості країн світу, в яких існуватиме розвинена економіка ринко-вого типу. Найімовірніше, вона відбуватиметься шляхом об'єднання окремих економічно розвинених інтегрованих регіонів світу, тобто регіональна інтегра-ція переростатиме у глобальну. Однак це стане актуальним найімовірніше лише у середині чи навіть у другій половині XXI століття [52].

Нині ж світове господарство (глобальна економіка) розвивається нерівномірно, й окремі країни перебувають на різних етапах (стадіях) інтернаціоналізації економіки і міжнародного поділу праці. У другій половині XX століття в окремих найрозвиненіших регіонах (секторах) глобальної економіки розпочався процес регіональної інтеграції. Економічні зв'язки між групами країн стають дедалі інтенсивнішими, вони набувають комплексного характеру. Регіональна інтеграція визріла як якісно нова, вища форма інтер-націоналізації господарського життя. Виникнення регіональної економічної інтеграції відбувалося на основі розширення і зміцнення міжнародних економічних відносин, поглиблення міжнародного поділу праці, посилення інтернаціоналізації виробництва і всього економічного життя. Отже, регіона-льна інтеграція - це процес зміцнення економічних взаємозв'язків, взаємопе-реплетення національних однотипних і однорівневих економік країн певного регіону, формування спільного економічного простору.

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ В СИСТЕМУ СВІТОВИХ ФІНАНСІВ

Перспективи економічного розвитку кожної країни залежать від її ресурсного потенціалу. Важливе місце в ньому належить фінансовим ресурсам. На даний час визначення сутності і складу фінансових ресурсів засновано переважно на розширеному їх трактуванні, що створює ілюзію наявності начебто досить значного фінансового потенціалу.

Провідну роль у мобілізації та розміщенні фінансових ресурсів відіграють банківська система та ринок цінних паперів. На даний час в Україні більш вагомим сегментом є кредитний ринок, потенціал якого за показником брутто-ресурсів характеризується даними, наведеними в табл. 1. З них видно, що ресурсний потенціал банківської системи України, хоча і зростає в останні роки досить стрімко, все ще залишається обмеженим на початок 2006 р. близько 2425 млрд євро. Водночас відбулися позитивні зміни у структурі ресурсного потенціалу комерційних банків України. Насамперед, змінилися пропорції між власними і залученими ресурсами: у 1995 р. 28% : 72%, у 2005 р. 12% : 88% [82]. Важливим позитивним моментом структурних змін у складі ресурсної бази стало вдосконалення структури залучених ресурсів, серед яких на початок 2006 р. депозитні вклади фізичних осіб досягли 55%, тоді як усього десять років тому вони складали 14%. Це, з одного боку, характеризує зростання обсягів нетто-ресурсів, а з іншого, є свідченням того, що в Україні поступово починають працювати ринкові механізми залучення заощаджень громадян у господарський оборот та відновлюється довіра до банківської системи, без якої немислиме нормальне функціонування фінансової системи.

Таблиця 3.1

Динаміка ресурсів комерційних банків України, млрд грн. [82]

Основним напрямом розміщення ресурсів є кредитна діяльність. У її складі домінуючу роль відіграють кредитні вкладення в економіку, які досить стрімко зростають. Так, у 2003 р. обсяги виданих кредитів в економіку порівняно з 2000 р. зросли на 48%, а зафіксований приріст ВВП склав 5,2%. У 2005 р. ці показники становили відповідно 31% і 12,1%, а в 2006 р. 62% і 2,4%. Але до кінця не вирішеною проблемою на ринку банківського кредитування залишається досить високий рівень процентних ставок за даними банківської статистики на кінець 2006 р. середньозважена річна ставка складала 14,6% [82]. Це обумовлюється різними чинниками об'єктивного характеру, у тому числі відсутністю повноцінного конкурентного середовища, який формує ринок цінних паперів.

Динаміка розвитку іншого сегмента фінансового ринку ринку цінних паперів теж має стійку тенденцію зростання. Якщо в 2001 р. обсяг річної емісії акцій становив 15,5 млрд грн, то в 2005 р. 28,3 млрд грн. Сумарний обсяг зареєстрованих на кінець 2005 р. випусків досяг 127,6 млрд грн, що становить відчутну величину для нашої країни. Для порівняння, обсяг кредитних вкладень в економіку на кінець цього року дорівнював 88,6 млрд грн. На перший погляд, це свідчить про зіставність значення даних сегментів фінансового ринку. Але це не так, оскільки ринок цінних паперів протягом усього періоду його становлення і розвитку характеризується майже тотальною закритістю. За таких умов не можуть повною мірою реалізовуватися його основні системні завдання, пов'язані з мобілізацією фінансових ресурсів. Зведена майже нанівець роль фондових бірж, які забезпечують прозорість функціонування ринку цінних паперів та формування інформаційної підтримки у процесах інвестування [82].

Відчутну роль у сприянні економічному зростанню відіграло збільшення обсягів внутрішніх фінансових ресурсів підприємств. Дані, що характеризують їх динаміку у період макроекономічної стабілізації та зростання ВВП, наведені в табл. 3.2 (Додаток А). Незважаючи на позитивну динаміку, проблем із фінансовим забезпеченням потреб економічного зростання ще досить багато і вони потребують особливої уваги. Насамперед досить неоптимальним залишається співвідношення між власними та позиченими ресурсами, хоча при цьому спостерігається тенденція до поступового зростання питомої ваги банківських кредитів у фінансовому забезпеченні потреб підприємств якщо у 2001 р. вона складала 5%, то в 2006 р. 13% [82], [83].

Таблиця 3.2

Динаміка внутрішніх фінансових ресурсів підприємств в Україні [83]

(млрд грн)

Сучасний фінансовий ринок в Україні ще недостатньо розвинутий. Разом з тим, він уже досяг того рівня розвитку, коли використання його можливостей може в значній мірі сприяти вирішенню ключових економічних проблем, у тому числі таких як, фінансування економічного зростання, підвищення інвестиційної активності підприємств, забезпечення ефективного міжгалузевого переливу капіталу, розвиток дрібного і середнього бізнесу за рахунок забезпечення венчурного фінансування.

Темпи розвитку фінансового ринку країни досить яскраво ілюструє показник капіталізації банківської системи. Ключовим покажчиком, що найчастіше використовують для оцінки капіталізації банківської системи є відношення сукупного банківського капіталу до валового внутрішнього продукту країни [66, c.172]. В таблиці 3.3 наведена динаміка рівня капіталізації банківського сектора в Україні за період з 2001 по 2005 рік (Додаток Б).

Таблиця 3.3

Рівень капіталізації банківської системи в Україні за 2001-2005 рр. Таблиця побудована на основі даних НБУ (http://www.bank.gov.ua)

Дана інформація дозволяє зробити висновок про досить високі темпи капіталізації банківської системи, проте сам ступінь капіталізації є дуже низьким.

Низький ступінь капіталізація є основною проблемою не тільки банківського сектора, але і всього фінансового ринку України. Недостатній рівень капіталізації банків України свідчить про їхню низьку конкурентноздатність з іноземними банками, число яких на українському фінансовому ринку поступово збільшується. Так, за даними рейтингової агенції Standard & Poor's сумарні активи всіх банків СНД (біля 240 млрд. USD на початок 2004 р.) удвічі менше, ніж у Dresdner Bank, і втроє - ніж у нідерландського ABN AMRO Bank, що займає по цьому показнику 18-і місце у світі [69].

Нераціональна структура капіталу українських банків та небанківських фінансових установ не дає можливості істотно розширити асортимент наданих фінансових послуг, а також задовольнити потреби економіки в кредитних ресурсах, необхідних для підтримки економічного зростання.

Загалом же банківський сектор є найбільшою складовою фінансового ринку України з активами, що складають майже 90% активів усіх фінансових посередників. Протягом останніх п'яти років загальні банківський сектор збільшилися в п'ять разів і став співрозмірними з банківськими секторами більш успішних перехідних економік (рис. 3.1).

Рис. 3.1 Банківські активи, % ВВП Джерело: веб-сторінки центральних банків

Основною зміною в структурі активів банківської системи за останні п'ять років стало збільшення долі кредитів в економіку в основному за рахунок звуження високоліквідних активів. При цьому обсяги наданих в економіку кредитів збільшилися за п'ять років в 6,2 рази і сягнули 145.7 млрд. грн. (36.8% від ВВП).

Вкладення банків в цінні папери протягом 2001-2006 рр. зростали співрозмірно до росту активів, а основні цінні папери в портфелях банків - ОВДП [56].

За останні п'ять років зросла також і доля депозитів у зобов'язаннях банків, при цьому суттєво зросла доля вкладів фізичних осіб. Це є позитивним моментом, оскільки більшість депозитів фізичних осіб є строковими (до 77%), на відміну від депозитів юридичних осіб (47% є строковими).

Іншою досить помітною тенденцією є зменшення капіталізації системи. Доля балансового капіталу у пасивах зменшилася із 17,5% до 11,9% (відношення регуляторного капіталу до активів зважених на ризик зменшилося із 20,7% на початок 2002 року до 15,0% на початок 2007 року). Хоча таке співвідношення капітал/активи і відповідає міжнародним стандартам зменшення капіталізації є суттєвим обмеженням на розширення кредитування банками і може стати фактором, що перешкоджатиме пониженню відсоткових ставок.

Попри стрімке зростання банківського сектору, залишаються ряд проблеми. Так, тільки 14% всіх кредитів спрямовуються на інвестиційну діяльність. Хоча ця доля продовжує зростати (із 5,6% на кінець 2002 року), вона поки залишається на дуже низькому рівні. Це свідчить, що банки поки що не мають технологій кредитування інвестицій та інновацій. Окрім згаданого вище ризику зменшення капіталізації, факторами ризику є високий рівень доларизації банківської системи. При відсутності на ринку дієвих інструментів для хеджування валютних ризиків доля доларових депозитів складає 34,3%, а кредитів - 43,3% від їх загальної кількості (кінець 2006 року). Суттєвим виглядає і кредитний ризик-за даними МВФ доля субстандартних кредитів (nonperforming loans) на середину 2006 року становила 23% загального кредитного портфелю [56].

Серед інших особливостей вітчизняної банківської системи можна відмітити її значну фрагментацію: із 185 банків на найбільші 10 припадає 53,8% всіх активів (на 01.10.2006). Тобто, на ринку присутня велика кількість малих банків, що збільшує загальну чутливість системи до зовнішніх шоків.

Особливістю ж останніх років розвитку банківської системи стало суттєве залучення іноземного капіталу, що пов'язано із нестачею внутрішніх ресурсів та нерозвиненістю українського фондового ринку. Процес залучення відбувається як шляхом запозичень (через субординовані кредити та випуски єврооблігацій) так і через прямі інвестиції. Протягом 2005 -2006 років три із шести найбільших банків України і два середні банки були викуплені іноземними інвесторами [56].

В цілому, банківський сектор України розвивається співрозмірно до банківських секторів країн центральної і східної Європи. Більшість проблем, що обговорювалися вище, пов'язані скоріше з невизначеністю економічного середовища та нерозвиненістю фондового ринку.

Два найголовніші наслідки малого фондового ринку для банкіської системи - обмежені можливості для залучення капіталу та дефіцит інструментів для хеджування ризиків.

Набагато більше структурних і інституційних проблем існує в діяльності небанківських фінансових посередників і в функціонуванні фондового ринку. Небанківські фінансові посередники займають значно меншу частину ринку. Найбільш розвинуті - страхові компанії, займають 7% від всього ринку фінансових послуг та 89% від небанківського ринку фінансових посередників (рис. 3.2).

Рис. 3.2 Структура активів небанківських фінансових посередників України на 01.01.2007р. Джерело: ДКРРФПУ, ДКЦПФР

Протягом останніх кілька років страхові компанії розвиваються стрімкими темпами, проте про якість цього розвитку важко робити висновки, бо значна частина страхових угод укладаються підприємствами для уникнення оподаткування прибутку. Свідченням цього може бути, наприклад, дуже низьке співвідношення страхових виплат до зібраних страхових премій, що зараз складає близько 20,75% (14,08% - I кв.2003). Окрім того поширеними були і схеми виведення коштів за кордон через операції перестрахування. Після введення вимог до компанії-перестрахувальника практикування таких схем змешилося, хоча таке рішення не є вирішує фундаментальних проблем, що породжують стимули використовувати страхові компанії для трансакцій, що по суті не є страховими.

Такими проблемами є:

· обтяжливість норм і високі ставки податку на прибуток підприємств, що створюють стимули укладати псевдо-страхові угоди з афілійованими страховими компаніями і зменшувати податкові зобов'язання;

· проблеми в оподаткуванні самих страхових компаній - ефективна ставка оподаткування є низькою, порівнюючи, наприклад з оподаткуванням прибутку підприємства. Знову ж таки, стимул для угод з псевдо-страхування;

· низькі стандарти розкриття інформації страховими компаніями, нерозвиненість системи пруденційного нагляду за страховими компаніями [56].

Тенденції останнього року - скорочення активів страхових компаній може бути наслідком більш суворих вимог до страхових компаній. Скорочення активів відбулося за рахунок зменшення отриманих страхових премій: обсяг отриманих страхових премій скоротився майже на третину порівняно з попереднім роком. Це відбулося, в основному, за рахунок суттєвого скорочення страхування фінансових ризиків (більше, ніж вдвічі) та відповідальності (більше, ніж втричі).

Кредитні союзи є наступними за розмірами небанківськими посередникам, проте їх загальні активи є досить малими - 0,3% від ВВП. Недержавні пенсійні фонди, хоча і представлені на ринку, проте також є дуже малими із загальною кількістю учасників близько 69 тисяч - 0,3% працездатного населення України.

Недержавні пенсійні фонди, схоже, протягом найближчого часу будуть розвиватися повільно через відсутність послідовної пенсійної реформи та низьку довіру населення до системи пенсійного накопичення в цілому. Скромні розміри страхового ринку і рудиментарність пенсійних фондів є суттєвою перешкодою для розвитку фондового ринку - у всіх країнах з розвиненою економікою попит з боку інсититуційних інвесторів є основним джерелом попиту на фондових ринках.

Протягом останніх декількох років фондовий ринок України постійно зростає, проте все ще залишається невеликим за своїми розмірами та неефективним з точки зору виконання притаманних йому функцій.

На кінець 2006 року в Україні функціонує 8 бірж та 2 ТІС. Основна торгівля сконцентрована на Першій Фондовій Торговельній Системі (ПФТС) - близько 90% всіх торгів на організованому ринку [56].

Найбільше на ПФТС торгуються корпоративні облігації (45% від загального обсягу торгів у 2006 році), ОВДП (27%) та акції (23%). Значно меншу долю у торгах займають муніципальні облігації та інвестиційні сертифікати. Проте, переважна більшість угод з купівлі/продажу цінних паперів укладається на неорганізованому ринку - за даними ДКЦПФР лише 4% (на кінець 2006 року).

За останні 4 роки, капіталізація компаній, акції яких торгуються на ПФТС, виросла більше ніж в 10 разів і складає близько 35% по відношенню до ВВП, що є порівняним до капіталізації фондових ринків, наприклад, Польщі чи Угорщини. Проте, стрімке зростання капіталізації не відображає реального зростання фондового ринку, оскільки суттєва кількість акцій підприємств перебувають не у вільному обігу (free-float), але враховуються при розрахунку капіталізації [56].

Також зростання капіталізації не супроводжується відповідним нарощенням обсягів торгівлі на ринку: обсяги торгів на ПФТС за останні 4 роки збільшилися у 2.4 рази. В результаті, відношення торгового обороту системи до капіталізації зараз складає приблизно 10%, що є дуже низьким значення порівняно із фондовими ринками країн центральної і східної Європи, для яких відповідний показник знаходиться в межах від 50% (Чехія) до вище 100% (Угорщина).

Найбільшими системними вадами для розвитку фондового ринку ми вважаємо відсутність закону про акціонерні товариства та значні обмеження на рух капіталу. Відсутність закону про акціонерні товариства паралізує попит на цінні папери через неврегульованість прав акціонерів та корпоративного управління. При відсутності ще і жорстких вимог до розкриття інформації емітентами, ризикованість та потенційну доходність акцій оцінити майже неможливо, придбання акцій є досить ризикованою інвестицією або здійснюється, виходячи з інсайдерської інформації. Для прикладу, корпоративні облігації, де проблема розкриття інформації більш-менш вирішена є більш привабливим інструментом і торгівля корпоративними облігаціями дає найбільший оборот торгівлі на організованому ринку.

Значна частина платоспроможного попиту на цінні папери не задовольняється через значні обмеження на вільний рух капіталу, встановлені законодавством про валютне регулювання.

Перелік обмежень включає повний список зовнішньоекономічних операцій фінансового ринку, в тому числі купівлю-продаж цінних паперів (акцій облігацій, інструментів інвестиційних фондів), операції на валютному ринку, прямі іноземні інвестиції, розміщення активів інвестиційних фондів на зовнішніх ринках тощо. Більшість обмежень базується на адміністративних заборонах і їх можна обходити, використовуючи легальні шляхи, тобто присутність цих обмежень значно збільшує транзакційні витрати українських фінансових посередників, робить внутрішній ринок неконкурентоздатним і відсікає значну частину іноземного попиту на українські цінні папери.

Окрім врегулювання діяльності акціонерних товариств та зняття обмежень на рух капіталу, необхідні регулювання і цілеспрямована державна політика для розвитку інституційних інвесторів та розвитку інфраструктури ринку. Питання розвитку інфраструктури фондового ринку, зокрема депозитарної системи, останні кілька років стало предметом гострої дискусії і суперечок між учасниками ринку і державою.

Страницы: 1, 2, 3, 4