Рефераты

Реферат: Право коллективной собственности на Украине

- 67 -

вого режиму окремих видів майна громадських організацій дає змогу провести узагальнену його класифікацію, поділивши його на грошові кошти і майно у натурально-речовому визначенні.

У юридичній літературі немає єдиного погляду щодо класифікації об'єктів права власності громадських організацій. Є думка, що об'єкти права власності поділяються на основні  виробничі фонди, основні фонди невиробничого призначення, оборотні фонди. Критерієм для такої класифікації стало цільове призначення і використання об'єктів.

Але більш резонною є концепція Ю. К. Толстого, який, зважаючи на те, що громадські організації, як правило, не займаються господарською діяльністю, визначив, що їхнє майно поділяється не на основні і оборотні засоби, а на основні засоби та інші матеріальні цінності. Так, відповідно до Положення про порядок проведення інвентаризації в профспілкових організаціях і підвідомчих їм установах до основних засобів належать споруди, устаткування, культурний, спортивний, господарський інвентар, книги у бібліотеках, майно та інвентар піонерських таборів тощо; до інших матеріальних цінностей — бланки членських квитків, господарські, будівельні матеріали, паливо, малоцінний і швидкозношуваний інвентар, спецодяг, а також інші матеріали, які перебувають на складах або у дорозі. Щодо грошових коштів, то це окрема група об'єктів, і розподіляються, вони за цільовим призначенням (адміністративно-господарські витрати, капітальний ремонт, матеріальна допомога членам організації). Культурно-освітні фонди посідають особливе місце серед майна громадських організацій, зважаючи на 'їхнє особливе значення у діяльності громадських організацій.

Відповідно до ст. 24 Закону України "Про об'єднання громадян" об'єднання громадян (громадські організації, політичні партії) з метою виконання статутних завдань і цілей можуть здійснювати необхідну господарську та іншу комерційну діяльність.

Джерелами формування об'єктів власності громадських об'єднань є вступні і членські внески, якщо їх сплата передбачена статутами, добровільні внески і по-

- 68 -

жертвування, надходження від проведення передбачених статутом лекцій, виставок, спортивних та інших заходів, лотерей, доходів від виробничої, господарської, видавничої діяльності, інші надходження, не заборонені законом.

Щодо політичних партій і масових громадських рухів, які мають політичні цілі, то вони не можуть одержувати фінансову підтримку або іншу матеріальну допомогу від іноземним держав, організацій і громадян.

Зміст суб'єктивного права власності громадських організацій полягає у тому, що профспілкові та інші громадські організації володіють, користуються і розпоряджаються майном що належить їм на праві власності, відповідно до їхніх статутів (положень).

Право власності об'єднань громадян (громадських органі зацій, фондів, політичних партій) реалізують їх вищі статутні органи управління (загальні збори, конференції, з'їзди тощо у порядку, передбаченому законодавством України та статутними документами. Деякі функції щодо господарського управління майном може бути покладено вищими статутними органами управління на створювані ними органи, місцеві осередки або передано спілкам об'єднань громадян (ст. 23 Закону України "Про об'єднання громадян").

Високий ступінь усуспільнення майна більшості громадських організацій означає здійснення ними права власності шляхом закріплення майна на праві оперативного управління (якщо йдеться про підприємства, які здійснюють господарську діяльність, то на праві повного господарського відання) за окремими ланками відповідної громадської організації (наприклад, галузевими профспілками, обласними, міськими комітетами тощо).

Порядок здійснення окремими ланками громадських організацій права на закріплене за ними майно визначається не лише статутами, а й іншими спеціальними актами, що затверджуються вищими органами відповідної громадської організації.

Відповідно до рішення Спілки наукових та інженерних товариств створювані нею госпрозрахункові центри науковотехнічних послуг, а також інші госпрозра-

- 69 -

хункові формування визнаються суб'єктами права повного  господарського відання щодо майна, наданого їм громадською організацією або одержаного внаслідок виробничо-господарської діяльності. Власником майна центрів залишається громадська організація, що утворила його.

Щодо майна профспілкових організацій, то джерела, порядок формування і використання коштів профспілкового бюджету визначаються статутами профспілок.

Фінансову діяльність профспілок, що здійснюється відповідно до їхніх статутів, за винятком комерційної діяльності, держава не контролює.

Джерела доходів підприємств і організацій, що належать профспілкам, розміри одержаних ними коштів і сплату податків контролюють державні фінансові органи та податкові інспекції.

Межі здійснення права оперативного управління або повного господарського відання конкретних громадських організацій залежать від правового режиму майнових фондів цих організацій і визначаються , як їхніми статутними цілями , так і призначенням майна.

Загалом правовий режим майна, закріпленого за установами і підприємствами відповідних громадських організацій, підпорядковуються правилам, встановленим законодавством України, щодо державних підприємств і державних установ.

Кошти та інше майно об` єднань громадян, у тому числі тих, що ліквідуються перероподілятись між їх членами і використовуються для виконання статутних завдань або на благодійні цілі, а у випадках, передбачених законодавчими актами , за рішенням суду  спрямовуються в доход держави ( ст. 21 Закону України “Про об` єднання громадян”).

Нині особливий правовий режим встановлено щодо майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на территорії України. Так, Постановою Верховної Ради України” Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на территорії України” від 10 квітня 1992 р. було передбачено здійсніти тимчасо-

- 70 -

во ( до визначення правонаступників загальносоюзних  громадських організацій колишнього Союзу РСР) передачу майна та фінансових ресурсів розташованих на территорії України підприємств, установ та об` єктів,.. що перебували у віданні цих організацій, Фонду державного майона України.

У зв` язку з невизначеністю в законодавчому порядку правонаступників майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР Верховна Рада України Постановою “ Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР” від 4 лютого 1994 р. встановила, що тимчасово ( до законодавчого визначення суб`єктів права власності зазначеного майна) воно є загальнодержавною власністю. За фондом державного майна України було закріплено право роспоряджатися майном загальносоюзних громадських організацій у процесі приватизації та повноваження орендодавця майнових комплексів підприємств та організацій ( їх структурних підрозділів).

У листопаді 1996 р . Верховна Рада України доручила Фонду державного майна України разом з відповідними громаськими організаціями України до 1 січня 1997 р. провести інвентаризацію майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР станом на 24 серпня 1991 р. і подати Верховній Раді України перелік суб`єктів,. У віданні  яких перебуває це майно.

Цією ж постановою     передбачена підготовка проекту Закону України про власність на майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР.

2.5. Власность релігійних організацій.

Релігійні організації , як і інші юридичні особи можуть мати у власності певне майно. Відповідно до ст.? Закону України “ Про свободу совісті та религійні організації” від 23 квітня 1991 р. релігійними організаціями в Україні є релігійні громади,. Управління і центри, монастирі, религійні братства, місіонарські товариства( місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазаначених религійних організацій.

- 71 -

У власності религійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об`єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт,. Кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їхньої діяльності. Власність религійних організхацій формується внаслідок придбання або створення ними майна за рахунок власних коштів, за рахунок майна, пожертвуваного громадянами , організаціями, переданого державою, а також придбаного на інших підставах, передбачених законом (  ст. 18 ) . Религійним  організаціям заборонено примусового обкладати віруючих майновими зборами.

Религійні організації у порядку, визначеному чинним законодавством, мають право для виконання своїх статуних завдань засновувати видавничі,. Поліграфічні, реставраційно-будівельні, сільскогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади ( притулки, інтернати, лікарні тощо). Яким надаютьсмя права юридичної особи ( ст.19 ).

У разі припинення діяльності релігійної організації майнові питання вирішуються відповідно до її статуту і чинного законодавства,. А майно, надане їм у користування державними, громадськими організаціями або громадянами, повертається його колишньому власникові. На майно культового призначення, що належить релігійним організаціям, не може бути звернене стягнення за претензіями кредиторів. За відсутності правонаступників майно релігійної організації, яка припинила свою діяльність, переходить у власність держави (ст. 20).

Нині триває процес формування власності релігійних організацій за рахунок майна, вилученого у них Радянською владою, у зв'язку з чим у практиці виникає цілий ряд проблем, на яких необхідно зупинитися детальніше.

В СРСР і УРСР діяв принцип: релігійна громада і церква в цілому не можуть бути суб'єктами права власності. Церковне майно після його примусової націоналізації більшовицько-радянською владою в результаті Жовтневої революції 1917 р. набуло статусу державного.

Після встановлення на території України Радянської влади (на території західних її областей — з 1939 р.) Декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду

- 72 -

України від 19 січня 1919 р. церква була відокремлена від держави, а належне їй і релігійним громадам культове майно оголошено народною власністю (п. 13), виходячи з принципового положення, закріпленого в п. 12 Декрету, що "жодні церковні та релігійні громади не мають права володіти власністю". Крім названого Декрету, націоналізація культового майна на території України відбувалася відповідно до таких актів. Згідно з Декретом Ради Народних Комісарів України від 17 травня 1919 р. "Про передачу майна монастирських, церковних та інших релігійних установ Народного комісаріату соціального забезпечення" все майно церковних монастирських установ усіх культів, крім храмів і предметів, призначених для богослужіння, земель і лісів, маєтків і будівель сільськогосподарських з живим і мертвим реманентом, сільськогосподарським і племінним та продуктивним тваринництвом;  підприємств, пов'язаних із сільським господарством і промисловістю, було передано у відання Народного комісаріату соціального забезпечення. Храми та предмети релігійних обрядів і богослужіння перейшли у відання та на облік місцевих рад депутатів трудящих районного та міського рівня, і за їх постановами могли передаватися у користування релігійних товариств (громад), що підтверджується п. 4 Декрету від 19 січня 1919 р. (статті 360—375 Адміністративного кодексу УРСР 1927 р.) та Положенням про релігійні об'єднання в Українській РСР від 1 листопада 1976 р.

   Землі та ліси, що належали монастирям, згідно з Декретом Ради Народних Комісарів УРСР "Про націоналізацію всіх колишніх церковних, монастирських, удільних, міських і поміщицьких земель" від 3 квітня 1920 р. були оголошені державним майном УРСР без будь-якого викупу і перейшли у відання та на облік місцевих лісових органів.

 Постановою Народного комісаріату освіти України "Про духовні училища і семінарії" від 15 лютого 1919 р. всі духовні училища і семінарії з майном і кредитами перейшли у відання та на облік Народного комісаріату освіти і були перетворені на школи загальноосвітнього характеру. Підприємства, які належали церкві, були націоналізовані разом з іншими у державну власність.

- 73 -

 Норми перелічених актів Радянської влади про націоналі'зацію культового майна кодифіковано в статтях 360—375 Адміністративного кодексу УРСР, затвердженого Постановою ЦВК УРСР 12 жовтня 1927 р. Згідно зі ст. 366 цього кодексу молитовні будівлі спеціального типу та культове майно, що перебуває на обліку органів Радянської влади, є державними (за винятком майна, що його приватні особи тимчасово передають релігійним громадам).

 Культове майно Греко-католицької церкви націоналізуваліося у державну власність відповідно до рішення Собору Греко-католицької церкви, який  відбувся у м. Львові 8—10 березня 1946 р.

Аналіз перелічених правових актів показує, що націоналізоване культове майно перейшло в загальнодержавну власність і було передано на облік місцевим органам державної влади районного і міського рівня і передавалося ними у безкоштовне користування на договірній основі релігійним громадам, відносини між якими регулювалися нормами статей 324—331 ЦК України та умовами договору.

Правовий режим деякого культового майна визначався .окремими  ормативними актами. Зокрема, це постанови Ради Міністрів УРСР "Про перелік пам'яток архітектури, які  підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям “ від 5 квітня 1991 р. № 83 та Кабінету Міністрів України "Про виключення окремих об'єктів із переліку культових споруд — визначних пам'яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям" від 8 червня 1992 р. № 311.

Відколи прийнято Постанову Кабінету Міністрів України "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)" від 5 листопада 1991 р. № 311 державна власність, до якої належало і культове майно, була поділена на загальнодержавну та відповідні рівні залежно від адміністративно-територіального устрою України (обласна, Республіки Крим, міська, районна, районна в місті, сільська і селищна).

Зазначена постанова не містила конкретної норми щодо передбаченого нею

- 74 -

розмежування за рівнями власності культового майна. Але оскільки водночас із прийняттям цієї постанови набрав чинності Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації", то згідно з ним (ст. 17) культові будівлі і майно, що становили державну власність, мали передаватися організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безоплатне користування або повертатися у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями виконавчих комітетів обласних, Київської і Севастопольської міських рад народних депутатів (згодом відповідних державних адміністрацій). Отже, можна вважати, що державне культове майно згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 311 було віднесено до того рівня власності, до якого належали організації, на балансі яких воно перебувало. Залежно від цього і слід визначати суб'єкта права такої власності, як це передбачено статтями ЗІ і 32 Закону України "Про власність".

Постанова Кабінету Міністрів України передбачала також  можливість передачі відповідними виконкомами рад народних депутатів культового майна, що перейшло в обласну комунальну власність, у власність міст, районів, сіл і селищ у порядку, встановленому п.3 постанови .У цих випадках визначатимуться конкретні суб`єкти права такої власності, які мають право нею розпоряджатися, у т.ч. і передавати (  повертати ) у власність религійним організаціям.

Отже, за змістом норм  зазначених нормативних актів облвиконкоми правомірно і в межах наданої їм Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" компетенції приймали рішення про повернення у власність релігійних організацій культового майна в період від дня набуття чинності зазначеного закону (6 червня 1991 р.) і до дня набуття чинності Постанови Кабінету Міністрів України № 311 (5 листопада 1991 р.)- До прийняття цієї постанови об'єкти комунальної власності (ст. 35 Закону України "Про власність") конкретно не були визначені, а відповідно і визначені ст. 32 Закону України "Про власність" суб'єкти не могли реалізувати свої повноваження щодо управління комунальним майном.

Приймаючи рішення про повернення культового майна, виконкоми діяли у свій час як спеціально визначені суб'єкти права загальнодержавної власності, в

- 75 -

якій перебувало державне майно до прийняття Постанови Кабінету Міністрів України №311. Отже, визначивши цією постановою рівень власності комунального майна (тобто об'єкти права власнослі) залежно від рівня власності майна організацій, на балансі яких воно перебувало, відповідно визначалися суб'єкти права власності. При цьому слід зазначити, що в такій ситуації облвиконком чи облдержадміністрація могли виступати об'єктами права комунальної власності за наявності двох умов: якщо .культове майно було віднесено до обласної комунальної власності і якщо обласні ради народних депутатів як суб'єкти права цієї власності делегували їм право розпоряджатися цим майном (статті 2, 82, 124 і 126 Конституції України 1978 p.; статті 7 і 35 Закону України "Про місцеві Ради народних депутатів І місцеве самоврядування"; п/п 3 п. 21, 26 Положення про місцеву державну адміністрацію від 14 квітня 1992 p.; ст. 7 Закону України "Про Представника Президента України"). Якщо культове майно віднесено до інших рівнів власності, то право розпоряджатися ним мають відповідно суб'єкти права власності загальнодержавної — Верховна Рада України, яка протягом 1991—1993 pp. делегувала це право Кабінету Міністрів України, Фондові держмайна України,ріалам державної виконавчої влади (міністерствам і відомІ); комунальної — ради відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Таким чином, виникла певна конкуренція норм у законодавстві  щодо правового режиму культового майна, яку не усунуто й нині.  Так, Постановою Кабінету Міністрів України від 29 травня 1996 р. було затверджено Типове положення про управління майном області обласної, управління майном міста Київської та Севастопольської міської державної' адміністрації, згідно з яким управління здійснює облік майна, що перебуває у власності області, міста, і загальнодержавного майна, повноваження з управління яким делеговано державній адміністрації Президентом України, та здійснює за дорученням голови обласної, міської державної адміністрації у встановленому порядку повноваження з управління майном підприємств, установ і організацій, що належать до сфери управління обласної, міської державної адміністрації. З прийняттям у 1996 р. нової Конституції України ця проблема

- 76 -

ще більше загострилася, адже в ній комунальна власність не розглядається як різновид державної. При цьому відповідно до Конституції України майном, що є у комунальній власності, управляють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування.

Проте у Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р.1 не врегульовано відносини з приводу культового майна. Певну визначеність у врегулювання цих відносин має внести Закон України "Про місцеві державні адміністрації". Так чи інакше нині склалася ситуація, за якої одна частина культового майна перебуває у державній, а інша — у комунальній власності.

Враховуючи все викладене, можна дійти висновку, що на виконання ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" для повернення (передачі) культового майна релігійній організації обов'язково має бути рішення відповідної державної адміністрації незалежно від того, на балансі якої державної (комунальної) організації воно перебуває. Однак у будь-якому разі правове регулювання цих відносин вимагає вдосконалення.

Перебуваючи у державній власності та на обліку певної організації, культове майно могло бути:

а)        передано у безоплатне користування релігійної громади і цим самим використовуватися за цільовим призначенням (статті 324-331 ЦК);

б) використано цими організаціями не за призначенням.
Зокрема, культові будівлі використовувалися під складські приміщення, заклади культури (клуби, бібліотеки, музеї, органні зали тощо);

в)      на обліку як визначна історична пам'ятка без права передачі у користування чи власність.

Залежно від цих обставин орган, уповноважений розпоряджатися цим майном, може прийняти рішення передати майно у власність певної релігійної організації або повернути його тій організації, яка була його власником на момент переходу цього майна у державну власність (тобто тій, у якої воно було націоналізовано). Слід зазначити, що в даному випадку культове майно може вертатися, передава-

- 77 -

тися у власність виключно релігійним організаціям з метою його цільового використання. Це означає, що право власника щодо розпорядження культовим майном суворо обмежено і конкретизовано. Згідно зі ст. 17 Закону України "Про свободу ховісті та релігійні організації" та Указу Президента України "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна" від 4 березня 1992 р. № 125 припускається не лише повернення, а й передача культового майна у власність.

Передача цього майна у власність релігійних організацій, які не були його власниками, можлива за умови, якщо в населеному пункті немає законного власника цього майна або він на нього не претендує, тобто релігійні громади (організації) тієї конфесійної належності, що була власником майна на момент його переходу (націоналізації, реквізиції) у державну власність.

Нині поки що невизначений статус окремих релігійних організацій, які діють в Україні. Триває процес відновлення діяльності заборонених раніше церковних організацій шляхом їх легалізації. Оскільки якихось державних актів про цю легалізацію не приймалося, судовим органам складно визначатися при вирішенні конкретних спорів про повернення (передачу) у власність культового майна з участю релігійних громад цих конфесій у тому, чи є вони власниками належного їм майна до заборони (припинення) їхньої діяльності, яке у зв'язку з цим фактами перейшло у державну власність.

Приймаючи рішення (розпорядження) щодо повернення (передачі) релігійним організаціям культового майна, слід враховувати вимоги Постанови Верховної Ради України "Про внесення змін до Постанови Верховної Ради Української РСР "Про порядок введення в дію Закону Української РСІР "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 грудня 1993 p.,а саме: права релігійних громад, яким належало культове майно на момент їх переходу у власність держави, а також права тих релігійних громад, які користуються цим майном у встановленому законом порядку; вкладення коштів релігійними громадами у спорудження, переобладнання культової будівлі та тривалість користування нею; наявність у даному  на-

- 78 -

селеному пункті (місцевості) інших культових будівель та використання їх релігійними громадами відповідних віросподівань; кількісний склад релігійних громад у населеному пункті; незгода однієї з громад на почергове користування культовим майном; історичного власника культового майна, а не лише власника на момент переходу його у державну власність та інші обставини у їх сукупності. Згідно зі ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" державна адміністрація має право приймати рішення про передачу у безоплатне користування або повернення у власність релігійних організацій лише тих культових будівель і майна, які становлять державну власність. Культові будівлі та майно, які є власністю громадських або інших недержавних організацій, можуть бути передані тільки цими організаціями у користування (власність) релігійних виключно на договірних засадах.

Спори щодо користування культовим майном, набуття на нього права власності та здійснення цього права можуть мати різні предмет і підстави та бути різними за суб'єктним складом учасників. Залежно від складу учасників ці спори підвідомчі і судам загальної юрисдикції, і арбітражним судам України. За загальним правилом, розмежування підвідомчості спорів цим судам здійснюється за суб'єктним складом учасників. Спір, у якому сторонами виступають тільки юридичні   особи, підвідомчий арбітражним судам, а якщо в ньому, крім юридичних осіб, є фізична особа або їх група чи лише фізичні особи, то такий спір підвідомчий загальним судам. Проте з цього загального правила для спорів, що виникають за участю релігійних організацій стосовно користування, володіння і розпорядження культовими будівлями та іншим культовим майном, чинним законодавством встановлено виняток. Він стосується порядку оскарження рішень державних органів, прийнятих стосовно релігійних організацій щодо володіння і користування культовими будівлями та майном. Відповідно до статей 248-1 і 248-12 ЦПК України, якщо рішення облдерж адміністрації про передачу культового майна у користування релігійної організації оскаржується цією або іншою релігійною організацією, то незалежно від того, що учасниками спору є лише юридичні особи,

- 79 -

такий спір підвідомчий загальним судам. Якщо зазначене рішення оскаржуватиме інша юридична особа, крім релігійних організацій, що претендують на культове майно, то спір розглядатиметься за правилами Арбітражного процесуального кодексу України в порядку позовного провадження арбітражними судами України.

У зв'язку з прийняттям Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" факти наявності культової будівлі, її невикористання або використання не за призначенням, передачі (повернення) у власність (користування) релігійній організації можуть породжувати різні спірні правовідносини із самостійними предметами спорів і суб'єктним складом їх  учасників. Так, релігійна організація має право звернутися з позовом до облдержадміністрації про передачу їй у власність чи користування або повернення у власність такої культової будівлі, якщо орган державної влади не ухвалить відповідного рішення. Правомірність і обгрунтованість таких позовів зумовлена змістом ст. 55 Конституції України, ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", Указом Президента України "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна" та його розпорядження "Про повернення релігійним організаціям культового майна" від 22 червня 1994 р. Такий спір має бути підвідомчий арбітражним судам.

У разі прийняття рішення про передачу (повернення) у користування (власність) культової будівлі або іншого культового майна релігійна організація, на користь якої прийнято таке рішення, має право подати позов до організації, яку зобов'язано це зробити, про зобов'язання її судом передати (повернути) культове майно. Цей спір також розглядатиметься за правилами АПК України арбітражним судом. Якщо організація, яку зобов'язано передати (повернути) релігійній громаді культове майно, вважає таке рішення неправомірним, вона має право його оскаржити до арбітражного суду,подавши позов про визнання його недійсним, або заявити вимогу в цьому суді про усунення перешкод у користуванні належним їй на праві власності (господарського відання, оперативного управління) майном (негаторний позов; ст. 149 ЦК, ст. 48 Закону України "Про власність").

У цих спірних правовідносинах можливі позови про витребування культових

- 80 -

будівель і майна з чужого незаконного володіння (віндикаційні позови; ст. 144 ЦК, ст. 45 Закону України "Про власність"), які мають подаватися до арбітражних чи загальних судів залежно від суб'єктного складу сторін спору.

У переважній більшості предметом розглянутих арбітражними судами спорів були вимоги про недійсність рішень облдержадміністрації про передачу (повернення) культових будівель і майна релігійним громадам. Судові позови подавалися у тих випадках, коли на культову будівлю (майно) претендувало кілька релігійних громад різних конфесій, а оспорюваним рішенням вона передавалась одній. У такій ситуації інша громада має право доводити в судовому порядку своє право власності чи користування на спірну культову будівлю або інше культове майно. При цьому важливо враховувати майнові інтереси усіх релігійних громад, які користуються однією культовою спорудою.

Так, релігійна громада с. Волиця Сокальського району Львівської області звернулася до Вищого арбітражного суду України з позовом до Львівської обласної державної адміністрації про визнання права власності на культову споруду. Суд встановив, що в с. Волиця є одна культова споруда, збудована в 1774 р. і відбудована в 1927 р. греко-католицькою громадою. З 1946 р. усі жителі цього села були віруючими РПЦ. У 1990 р. громада РПЦ припинила своє існування внаслідок утворення двох нових громад — УАПЦ та УГКЦ (Українська автокефальна православна церква та Українська греко-католицька церква). Враховуючи наявність однієї культової споруди в цьому селі 21 березня 1994 р. було прийнято розпорядження представником Президента України, яким встановлено почерговий порядок користування культовою спорудою релігійними громадами УАПЦ та УГКЦ.

Рішенням Вищого арбітражного суду України від 14 серпня 1998 р. (справа № 5/66) у задоволенні позову було відмовлено у зв'язку з тим, що жодна з релігійних громад зазначене розпорядження не оскаржила і воно є чинним, а позивач не подав до суду доводів про своє належне право користування церковною спорудою. Не заперечуючи саму можливість відмови у задоволенні цього позову, не можна не звернути увагу на те, що суд фактично ухилився від предмета позову, в якому

- 81 -

містилася вимога про визнання за позивачем права власності на культову споруду у зв'язку з понесениям витрат на її утримання та реставрацію. Отже суд мав би дати правову оцінку доводів позивача щодо правомірності таких вимог.


- 82 -

ВИСНОВКИ.

Складені процеси становлення ринкових відносин в України мають свої особливості на рівні підприємства, становище якого у ринковій економіці докорінно змінюється. Для створення за часів соціалістичної економіки українських підприємств все відчутнішою стає потреба у кардинальних змінах з метою досягнення конкурентоспроможності в нових умовах.

Перехід до ринкової системи господарювання чисто пов'язаний з виникненням і поширенням самостійної і ініціативної діяльності суб'єктів економічних відносин, спрямованої на виробництво продукції, надання різноманітних послуг із метою одержання прибутку. І це цілком зрозуміло: адже, як свідчить світовий досвід саме підприємницький сектор є надійною основою, головним структуроутворювальним елементом конкуретно-ринкового середовища, важливою рушійною силою розвитку економічної системи. Рухливий і динамічний підприємницький сектор сприяє вирішенню низки соціально-економічних проблем, розширює можливості працевлаштування населення, повнішого задоволення потреб споживачів.

Зростання ролі підприємств у формуванні ринкової системи, становленні нових форм економічних зв'язків супроводжується руйнуванням сталих мотиваційних механізмів залучення людей до праці, появою незвичних мотивів і стимулів до суспільне корисної продуктивної діяльності. Внаслідок таких трансформаційних зрушень виникають якісно відмінні від попередніх періодів концептуальні проблеми ринкових перетворень, серед яких чільне місце посідають теоретичні положення про підприємства, вміння практично застосувати ці положення до нових умов господарювання. Навчальна потреба наукового дослідження, обґрунтування та узагальнення висновок для всебічного використання підприємництва, що зароджується, у забезпеченні динамічних ринкових перетворень набуває особливого значення для перехідного переходу. Це пояснюється притаманними дюнному періодові важливостями, особливими формами, економічних відносин, посиленням впливу макроекономічного середовища. На умови формування й реалізації

- 83 -

цілей, потреб та інтересів учасників підприємницької діяльності.

Практика трансформаційних зрушень свідчить про співіснування негативних  і  позитивних тенденцій.  Так,  ринкові  перетворювання супроводжуються інтенсивним розвитком недержавного сектора, появою нових форм власності і господарювання, що розширює потенційні можливості

Будь-яке суспільство для забезпечення нормального (достатньо комфортного) рівня своєї життєдіяльності займається безліччю видів конкурсної праці. З цією метою працездатні люди створюють організації, тобто організаційні формування (трудові колективи), які спільно виконують ту чи іншу місію (організують програму або мету) і діють на основі певних правил і процедур. Проте мета і характер діяльності таких системних організацій різні. За цією ознакою усі організації можна поділити на дві групи: підприємницькі (комерційні), що функціонують і розвиваються за рахунок власних коштів, і непідприємницькі (некомерційні), існування яких забезпечується   бюджетним   фінансуванням   держави.   Організації   з підприємницьким характером діяльності являють собою підприємства.

Велике значення для розвитку економіки України має правовий статус підприємства. Це зумовлено особливими економічними і соціальними функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями основного товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах, послугах, а також функцією роботодавця та платника податків. Під поняттям правового статусу мається на увазі сукупність юридичних прав і обов'язків підприємства, але закріплено у чинному законодавстві, що складають допустимі та необхідні потенційні можливості підприємства мати суб'єктивні права і обов'язки та реалізувати їх в системі господарських відносин.

Правовий статус підприємства як юридична категорія складається із сукупності об'єктивних і суб'єктивних прав та обов'язків і є юридичною основою існування народного господарства України. Він відображає досягнутий рівень розвитку господарських відносин та відносин власності, рівень втручання держави в економіку України.

- 84 -

Велике значення для правового статусу підприємства має організаційна форма, в якій його утворено. Від неї залежить обсяг майнової відповідальності власника майна (на якому засноване підприємство) перед його кредиторами, склад та обсяг повноважень керівних органів підприємства, право займатися певними видами діяльності, організаційна структура підприємства.

Для закріплення основ правового статусу підприємства деякі правоведи пропонують ввести до Конституції України окремий розділ під назвою "Права і обов'язки підприємства", у якому необхідно приділити особливу увагу взаємним правам і обов'язкам підприємства та держави, скориставшись багатим досвідом інших країн щодо захисту прав людини, звісно, з урахуванням особливостей діяльності підприємства. Декларативність більшості положень, законів, які містять норми про правовий статус підприємств, практичну відсутність норм прямої дії, механізмів їх реалізації, контролю і відповідальності за невиконання положень цих законодавчих актів з боку державної влади, дозволить подолати пряма дія конституційних норм, як найвища юридична сила.

Діло принципу верховенства права у господарських відношеннях у сучасних умовах зможе забезпечити конституційні обмеження повноважень державної влади, конституційний контроль за нормативними актами господарського та податкового права, закріплення правового статусу підприємств в Основному Законі та захист підприємства - за аналогією з правами людини.

Удосконалювання законодавства, посилення впливу державного регулювання   на  проведення  економічних  реформ   повинно   стати найважливішим засобом дозволу економічних проблем. Проте законодавство України розвивається суперечливо і непослідовно.   Воно відрізняється несогласованністю, не пропрацьованністю механізму реалізації правових установлень, контролю за дотриманням закону. Звідси на практику виникають трудності в тлумаченні, застосуванні норм права як у державних органів, так і в підприємств, зокрема з питань про державну реєстрацію.

Піднесення економіки країни в перехідний період починається, як правило,

- 85 -

з розвитку підприємництва. А підтримка діяльності вітчизняних підприємств - це завдання держави. Аналіз стану систем державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності свідчать про термінову необхідність посилення державного впливу на цей процес. Він є основним на початку діяльності підприємств і від того, які умови створення визначить держава, залежить розвиток економіки, розв'язання соціальних проблем, забезпечення національної безпеки країни на певних зовнішньоекономічних питань. Вказані процеси мають безпосередній вплив на розвиток економіки, але не повною мірою відповідають європейській та світовій практиці реєстрації діяльності суб'єктів підприємництва.

Нині державну реєстрацію здійснюють 764 місцевих органи реєстрації, в тому числі районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації (68 відсотків органів) та органи місцевого самоврядування (виконавчі комітети міських, районних у містах рад народних депутатів, яким ці права делеговано) - 32 відсотки. Крім того, реєстрацію здійснюють і майже два десятки центральних органів виконавчої влади.

Перевірка стану дотримання порядку державної реєстрації суб'єктів підприємництва, виявили цілу низку порушень у порядку державної реєстрації з боку органів держаної реєстрації. Всі порушення можна розділити на дві групи. Перши – це порушення, пов’язані з недотриманням вимог особами або органів державної реєстрації чинного порядку державної реєстрації об’єктів підприємницької діяльності, а друге – порушення пов’язані з недотриманням та протиріччям чинного законодавства на некваліфікованим застосуванням відповідних нормативних актів.

Завдання щодо забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері реєстрації покладені на Ліцензійну палату України як-центральний орган виконавчої влади. На думку Ліцензійної палати процес реєстрації має бути "надвідомчим", ґрунтуватися на законі й забезпечувати жорсткий контроль з боку держави. Водночас цей процес складати просту і "прозору" систему для підприємців, заохочувати громадян до вільного здійснення свого права на підприємництво. Головним напрямком на цьому шляху має бути створення системи органів

- 86 -

реєстрації. Слід зазначити, що серед членів Ради Європи немає жодної країни, де б здійснення процесів реєстрації забезпечували органи податкової адміністрації, юстиції - або поліції. А в таких державах, як Велика Британія, Німеччина, Франція існує один національний реєстр.

Ліцензійна палата України пропонує у сфері реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності такі основні заходи:

-     створити систему органів державної реєстрації;

-     створити Реєстр суб'єктів підприємницької  діяльності (нині він розрізнений: облік юридичних осіб - суб'єктів підприємництва веде Держкомстат, фізичних осіб — підприємців - ДПА (увійти до відповідних європейських комп'ютерних мереж (насамперед - до Європейського реєстру бізнесу);

-     скоротити кількість органів реєстрації, залишивши за ними всі процедури реєстрації;

-     зробити процес отримання свідоцтва про держану реєстрацію більш прозорішим для підприємців і контрольованим з боку держави.

Недосконалість вітчизняною  законодавства  про  підприємництво негативно впливає на розвиток недержавних господарських структур. Вітчизняне законодавство про підприємництво перебуває на етапі становлення, який характеризується появністю суперечностей у різних нормативно-правових актах, частими змінами, і доповненнями до законів, нечітким викладом норм, значними прогалинами у праві, відсутністю досвіду, традицій підприємництва.

Будучи економічно самостійним і повністю відповідаючи за результати своєї діяльності, підприємство повинно сформувати таку систему, яка забезпечила б йому високу ефективність і стійке постановище на ринку.

В умовах ринкової економіки досягнення успіху в конкурентній боротьбі залежать від якості управління і підприємство ~ це два терміни нерозділені, взаємозв'язані, не можуть існувати окремо одно від одного, оскільки управління покликане організувати та контролювати діяльність підприємства. Ефективне вирішення завдань організації управління підприємством потребує залучення високо

- 87 -

кваліфікованих спеціалістів. Оперативна адаптація підприємства до змін ринкового середовища можлива на базі професіоналізації управління, яка передбачає, насамперед, необхідність підготовки управлінських кадрів, здатних реалізувати сучасні підходи в управлінні підприємством.

Наявні теоретичне та практичні уявлення про можливості затвердження суспільне значущості підприємства, формування економічного механізму активізаціях його творчо-продуктивної спрямованості не стільки зводяться до пошуку способів затвердження ефективного підприємницького сектора, скільки пов'язуються зі знаходженням оригінального варіанта узгодженості цій державі та суб'єктів ринкової системи антигосподарювання, з поданням пріоритетного значення питанням державного регулювання підприємства.

Тим часом домінантною ефективного регулювання підприємства з боку держави виступає створення системи підтримки цього сектора, дійових способів формування інтересу населення до самостійної діяльності, умов для усвідомлення ініціативної самовідтворювальної роботи.

Спрямованість їх на задоволення особливостей потреб у суспільне комбінованому процесі виробництва. Підтримка підприємницького сектора, ефективність його функціонування, значною мірою залежить від рівня знань майбутніх і діючих підприємців. Тому послідовне вивчення проблем підприємництва виступає ознакою сучасної підготовки спеціалістів. Саме глибоке пізнання природи підприємництва, набуття групових і різноманітніших знань, набуття сучасного і підприємницьких знань з сучасного підприємницького дослідження, здійснювати фінансові операції, неперервно проводити інноваційний пошук визначають ефективність ринкових перетворень у сучасні Україні.

- 88 -

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України.

2. Цивільний Кодекс України.

3. Цивільно-процесуальни Кодекс України.

4. Про підприємства в Україні: Закон України від 27 березня 1991 р.// Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 24. - с. 273. - ст. 27.

5. Про власність: Закон України від 7 лютого 1991р.// Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 20. - с. 249. - ст. 27.

6. Про цінні папери та фондову біржу: Закон України від 18 червня 1991 р.// Галицькі контракти. - 1998. - № 31 - 34. - с. 81 - 82. - ст. 2.

7. Про підприємництво: Закон України від 7 лютого 1991 р.// Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 14. - с. 168. - ст. 6.

8. Закон України “Про господарські товариства” – 1991//Практическое пособие по предпринимательской деятельности – 1999//Запорожье//УПИ.

9. Закон України “Про промислово-фінансові групи в Україні”

10. Закон України “Про антимонопольний комітет”

11. Постанова Кабінету Міністрів України від 11.11.94 р. №765 “Про запровадження механізму запобігання монополізації товарних ринків”

12. Про управління майном, що є у загальнодержавній власності: Декрет Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1993 р.// Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 7. - с. 52.

13. Про  державну реєстрацію  суб'єктів  підприємницької діяльності: Положення Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р./Бізнес. - !998. - № 34. - с. 6.

14. Положення про холдінгові компанії, що створюються в процесі корпортизації та приватизації,  затвердженим Указом Президента України від 11.05.94  за № 224/94

15. Положення про порядок одержання згоди Антимонопольного комітету України на створення холдінгових компаній у процесі корпоратизації та приватизації

- 89 -

16. Роз'яснення Вищого Арбітражного суду України від 13.02.98 р. № 01-8/55 “Про деякі питання практики вирішення спорів пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств”

17.  Березюк О. “Господарські об'єднання: стан законодавства та перспективи розвитку”. Право України.- 1998- № 3

18. Вінник О. “Характерні риси господарських організацій”. Підприємництво, господарство і право.- 1998-  № 6

19. Грудницкая С. “Порядок формування об'єднань підприємств: структура і компетенція органів об'єднання” . Предпринемательство, господарство і право.- 1996-  № 9

20. Грудницька С. “Відмінність об'єднань підприємств від господарських товариств”. Право України.- 1994- № 9

21. Дикань В. “Про створення фінансово-промислових груп в Україні” . Економіка України.-1995- № 11

22. Мамубов В.К., Чувпило О.О. “Господарське право зарубіжних країн”

23. Пилипенко А.Я., Щербина В.С. Господарське право (курс лекцій), 1996 р.

24. Терещенко М. “Франчайзінг як партнерський бізнес” . Економіка, фінанси, право.- 1998- № 10

25. Уманцив Г., Уманцив Ю., Лисенко О. “Деякі правовий-економіко-правові аспекти функціонування об'єднання підприємств в Україні”. Підприємництво, господарство і право.-1997-№ 5

26. Хом'як С. “Ви вирішили ліквідувати суспільство - як це зробити?” Баланс.- 1998- № 31

27. Шакунв.І., Мірошник П.В. Правові аспекти підприємницької діяльності. Київ. Джерела.- 1997 р.

28. Шовкун І. “Законодавчі аспекти створення холдінгових компаній”. Закон і бізнес.- 1994

29. Шемшученко Ю.С. Юридичний довідник підприємця

- 90 -

30. Ветров В. Об'єднання, підприємство, товариство// Урядовий кур'єр. 1999. -№ 224.- 2 грудня. - с. 7.

31. Труш І. Щодо заходів дерегулювання підприємницької діяльності// Право України.-! 999.-№ 11. - с. 123 - 124.

32. Беляев К.П. й др. Общества с ограниченной ответственностью: правовое положение/Практические комментарии закона и другие правовые аспекты,  образцы документов. -М: Норма; 1999. - 225 с.

33. Білоус О.Г., Рогач В.І. Акціонерні товариства: організація і управління: -К; Техніка, 1992.-141 с,

34. Кузьмін Р.І., Кузьмін Р.Р. Співвідношення понять "підприємництво" та "господарська діяльність"// Право України. - 1999. - № 5. - с. 88 - 90.

35. Щербина В.С. Господарське право України. -К: Атіка; 1999. - 336 с. - с. 48.

36. Сизоненко В.О. Підприємництво. -К: Вікор; 1999. - 438 с. - с. 54.

37. Грудницька С Напрями розвитку законодавства про господарські товариства/Право України. - 2000. - № 4. - с. 46 - 48.

38. Шипка А.В. и др. Устав, регистрация изменений// Финансовая консультация. - 1999. - № 45 - 48. - /Раб. Время/. - с. 31.

39. Колохов В.И. Возможно ли сотрудничество с государством ? : Управление предприятием// Рынок капитала. - 1999. - № 5. - с. 15.

40. Федорук А. Підприємство  - неподільний суб'єкт права// Юридичний вісник України. - 1999. - 7 - 13 січня. - с. 8.

41. Третьяков С. Проблеми легалізації підприємства// Урядовий кур'єр. - 1999. - № 73. - 21 квітня. - с. 5.

42. Колесник Я. Проблеми вдосконалення законодавства України про підприємництво// Право України. - 1999. - № 11. - с.37.


Страницы: 1, 2, 3, 4


© 2010 Реферат Live