Інвестиційно-інноваційна діяльність спільних підприємств

Інвестиційно-інноваційна діяльність спільних підприємств

Вступ.

1. Передумови спільного підприємництва в Україні.

1.1.Вплив спільного підприємництва на активізацію діяльності у

інвестиційно-інноваційній сфері.

1.2.Вибір інвестиційно-інноваційної стратегії діяльності спільних

підприємств.

Висновки

2. Економічна оцінка та управління результативтістю спільної

підприємницької діяльності.

2.1.Шляхи досягнення економічної ефективності інвестиційно-інноваційної

діяльності при функціонуванні СП (на прикладі ЗАТ “У-Пейдж).

2.2.Аналіз ризиків інвестиційно-інноваційних процесів.

2.3.Досягнення конкурентностійких позицій на ринку при впровадженні

інноваційної продукції

Висновки

Заключення

Література

Додатки

Вступ.

На сучасному етапі розвитку наша країна внаслідок трансформаційних

процесів у минулому переживає період нестабільності та встановлення ( вже

протягом двох десятиліть ) економічної, правової та соціальних структур.

Будь які зміни подібного характеру не проходять без значних затрат

ресурсів, а зміни в масштабі цілої країни потребують залучення капіталів

колосального масштабу. Нажаль, наша економіка не може забезпечити достатній

рівень інвестування. Внутрішні інвестиції гальмуються нерозвинутістю

вітчизняного фондового ринку, а також станом банківської системи України. В

результаті цього, питання залучення інвестиційних ресурсів з-за кордону є

досить актуальною вже протягом довготривалого періоду часу. Незважаючи на

це, ситуація з зовнішніми капіталовкладеннями теж складається не кращим

чином – внаслідок не найсприятливішого інвестиційного клімату та

нестабільністю законодавства. Хоча спостерігаєть тенденція до збільшення

об’ємів зовнішніх інвестиційних потоків, все одно країна відчуває їх

нестачу.

Зараз ситуація, з точки зору експертів, повертається на краще. Україна

вступила в наступний (після періоду з 1992 по 1994 р.р.) інвестиційний

період. Підставою для такого розподілу стала вже усталена думка про те, що

до 1994 року макроекономічні вимоги просто не відповідали вимогам

здійснення інвестиційної діяльності як такої. Інфляція (28,9 – 47,1 % за

місяць ), мляві приватизаційні процеси, “зародковий стан” фондового ринку,

завдяки якому в ринковій економіці відбувається залучення капіталів і

перерозподіл інвестиційних потоків, все це сприяло тому, що рівень прямих

іноземних інвестицій у 1992-1993 роках був близько 219,4 млн. доларів США.

Вже у 1994 році їх рівень зріс до 264,1 млн., в 1995р. – 413,4 млн., в 1996

– 526,3 млн., в 1997 – 759, 2 млн., а протягом 1998 року їх рівень зріс до

позначки у 922,4 млн..

Як бачимо, об’єм припливу іноземних капіталів значно зріс, проте ніхто

не каже про те, що сучасний рівень інвестування є достатнім.

Це відбувається внаслідок того, що дані інвестиційні ресурси

використовуються не найефективнішим способом. Досягти ефективності можна

за допомогою проведення процесу інвестування у вже сформовані організаційно-

економічні структури.

Таки варіант розв’язку проблеми може запропонувати міжнародне спільне

підприємництво. А саме одна з його складових – спільні підприємства.

2. Передумови спільного підприємництва в Україні.

На сучасному етапі розвитку з усіх видів спільного підприємництва

основним джерелом надходження іноземних інвестицій в нашій країні

виступають спільні підприємства. Створення сприятливого інвестиційного

клімату в державі, галузі, регіоні або в окремій фірмі зв'язане з чітким

регулюванням інвестиційної діяльності.

Залучення в широких масштабах іноземних інвестицій в українську

економіку переслідує довготривалі стратегічні цілі створення

цивілізованого, соціально орієнтованого суспільства, що характеризується

високою якістю життя населення, в основі якого лежить економіка, що

передбачає не тільки спільне ефективне функціонування різних форм

власності, але і інтернаціоналізацію ринку товарів, робочої сили і

капіталу.

Суб'єктами інвестиційної діяльності є інвестори, замовники, виконавці

робіт, користувачі об'єктів інвестиційної діяльності, а так само

постачальники, юридичні особи ( банківські, страхові і посередницькі

організації, інвестиційні біржі) і інші учасники інвестиційного процесу.

Об'єктами інвестиційної діяльності в Україні є основні фонди, що

модернізуються, що створюються і оборотні кошти у всіх галузях і сферах

народного господарства, цінні папери, цільові грошові внески, науково-

технічна продукція, інші об'єкти власності, а так само майнові права і

права на інтелектуальну власність. Забороняється інвестування в об'єкти,

створення і використання яких не відповідає вимогам екологічних, санітарно-

гігієнічних і інших норм, встановлених законодавством, діючим на території

України [ №18, с.12 ].

Підвищення інвестиційної активності нині має стати ключовою проблемою

інвестиційної політики як окремої фірми так і держави вцілому. Таке

підвищення потребує створення певних передумов: зниження рівня (темпів)

інфляції;

стабілізації національної валюти; вдосконалення системи оподаткування;

збільшення заощаджень населення; стабільності протягом тривалого часу

основних законодавчо-нормативних актів, що регулюють різні аспекти

інвестиційної діяльності.

Держава повинна активно здійснювати заходи щодо стимулювання приватних

інвестицій, включаючи спеціально створювані інвестиційно-фінансові

інституції.

Активна інвестиційна діяльність завжди е важливою ознакою динамічного

розвитку підприємництва і позитивно впливає на зростання його соціально-

економічної ефективності. Зараз правова система України складається з низки

законів та інших нормативних актів, котрі мають регулювати весь комплекс

питань інвестиційної діяльності фірм. З них варто назвати закони “Про

інвестиційну діяльність”, “Про державну програму заохочення іноземних

інвестицій в Україні”, “Про цінні папери і фондову біржу”, Декрет Кабінету

Міністрів України “Про режим іноземного інвестування”.

Існуюча законодавча система нашої країни визначає статус фірм

(інвесторів) - суб'єктів інвестиційної діяльності, які приймають рішення

про вкладання власних і позичкових майнових та інтелектуальних цінностей в

об'єкти інвестування. Усі фірми незалежно від форми власності та

господарювання мають певні права на отримання прибутку.

Одним з пунктів з метою стимулювання розвитку спільного інвестування у

законі України “Про інвестиційну діяльність” є дозвіл здійснювати

інвестиційну діяльність у формі спільного інвестування коштів і цінностей

громадянами і юридичними особами України та іноземних держав. Підприємством

з іноземними інвестиціями вважається таке, у статутному фонді якого не

менше 10 % вкладень припадає на долю іноземного інвестора [ № 24, с.35 ].

За характером участі в інвестуванні всі інвестиції поділяються на прямі

і непрямі, причому прямі інвестиції - це вкладення капіталу в певні

об'єкти інвестором самостійно (без допомоги фінансових посередників),

непрямі - відповідно, інвестування за допомогою покупки цінних паперів та

інших видів інвестування, що потребують допомоги посередників.

За формою власності інвестиційних ресурсів звичайно розрізняють

приватні, державні, іноземні та спільні інвестиції. Приватні інвестиції —

вкладення коштів, здійснюване громадянами, а також фірмами недержавних форм

власності. Іноземні інвестиції— це всі види цінностей, що вкладаються

іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності.

Іноземні інвестиції можуть надходити у слідуючих формах:

- іноземна валюта, що визнається конвертованою НБУ;

- валюта України при реінвестиціях в об’єкт первинного інвестування чи

в будь-які інші об’єкти інвестування відповідно до чинного законодавства

України;

- будь-яке рухоме та нерухоме майно та пов’язані з ним майнові права;

- акції, облігації, інші види цінних паперів, а також корпоративні

права;

- будь-які права інтелектуальної власності, вартість яких у

конвертованій валюті підтверджена згідно з законами країн-інвесторів та

експертною оцінкою в Україні;

- права на здійснення господарської діяльності, включаючи право на

використання надр і природних ресурсів.

Зрозуміло, що не усі вищеназвані форми інвестицій мають широке

застосування. практика свідчить, що найбльш прийнятними і поширеними у

сучасних умовах є вільноконвертована валюта і рухоме та нерухоме майно.

Іноземними інвесторами закон “Про режим іноземного інвестування”

визнаються:

- юридичні особи, що створені по законодавству іншому, ніж

законодавство України;

- фізичні особи, що не мають постійного місця проживання на території

України;

- іноземні держави, міжнародні державні та недержавні організації; -

інші іноземні суб’єкти господарської діяльності, які визнаються діючим

законодавством України.

Інвесторам надано право володіти, користуватись і розпоряджатися

об'єктами і результатами інвестування, включаючи реінвестиції і торгові

операції на території України.

Поряд з правами фірм-інвесторів чинне законодавство передбачає певні

їхні обов'язки. Зокрема, інвестор повинен: подавати до фінансових органів

декларацію про обсяги і джерела здійснюваних ним інвестицій; отримати

необхідний дозвіл державних органів і спеціальних служб на капітальне

будівництво; мати висновки (результати) обов'язкової експертизи

інвестиційних проектів стосовно дотримання технологічних, санітарно-

гігієнічних, радіаційних, екологічних і архітектурних вимог; придбати

ліцензію на виконання спеціальних видів робіт.

Окрім того, суб'єкти інвестиційної діяльності зобов'язані: дотримувати

державних норм і стандартів; подавати своєчасно відповідним органам

бухгалтерську і статистичну звітність; не допускати недобросовісної

конкуренції; виконувати вимоги антимонопольного регулювання.

Прийняття законів та інших нормативних актів, що регулюють інвестиційну

діяльність, належить до найважливіших умов інвестиційної політики.

Законодавчі акти цієї політики регулюють інвестиційну діяльність суб'єктів

підприємництва в різних організаційно-економічних формах :

1. Регулювання об 'єктів і сфер інвестування визначає загальні вимоги

до їх вибору і формує найбільш пріоритетні напрямки вкладання капіталу.

. Ніхто не може обмежувати права інвесторів щодо вибору об'єктів

інвестування за винятком випадків, передбачених законодавством (об'єкти,

створення і використання яких не відповідає санітарно-гігієнічним,

екологічним та іншим нормам).

Відповідно до державної програми залучення іноземного капіталу

пріоритетними сферами інвестування визнані підприємства агропромислового,

лісопромислового, паливно-енергетичного і металургійного комплексів;

машинобудування, легкої, медичної промисловості.

2. Податкове регулювання інвестиційної діяльності забезпечує

спрямування інвестицій у пріоритетні сфери економіки встановленням

відповідних податкових ставок і пільг. Зокрема основна ставка податку на

прибуток різних підприємств і організацій коливається у значному діапазоні

і завдяки цьому є дійовим регулятором потоку інвестицій в окремі сфери

діяльності. Для фірм з іноземними інвестиціями встановлені додаткові пільги

щодо оподаткування збіль шенням п'ятирічного періоду звільнення від податку

на прибуток залежно від розміру іноземної інвестиції: на один рік для

інвестицій від 500 тисяч до 5 мільйонів; на три роки — від 5 до 50

мільйонів; на п'ять років — понад 50 мільйонів доларів США.

3. Регулювання інвестиційної діяльності здійсненням відповідної

амортизаційної політики вже практично започатковано. Стосовно окремих

галузей економіки, елементів основних фондів і видів устаткування дозволено

користуватися нормами прискореної амортизації. Оскільки амортизаційні

відрахування з вартості основних фондів і нематеріальних активів

відносяться на собівартість продукції, то використання норм прискореної

амортизації дозволяє, з одного боку, зменшити базу оподаткування отриманого

прибутку, а з іншого — у більшому обсязі формувати кошти амортизаційного

фонду підприємства, які потім можуть бути спрямовані на нове інвестування.

4. Регулювання участі інвесторів у приватизації здійснюється згідно з

чинним законодавством України (“Про приватизацію майна державних

підприємств”, “Про приватизаційні папери”), яке гарантує іноземним

інвесторам право брати участь у приватизації окремих підприємств і об'єктів

незавершеного будівництва, стати акціонером. Приваблюватиме і надання права

власності на земельну ділянку, де розміщено об'єкт інвестування з іноземним

капіталом і статусом юридичної особи України.

Нажаль, практичні дані свідчать про повільні кроки залучення іноземних

інвестицій у приватизаційні процеси. Протягом 1998 року іноземні

капіталовкладення залучалися лише в 7 випадках. ( , с.37).

При цьому доцільно наголосити, що прискорення приватизації дозволяє

істотно активізувати інвестиційну діяльність. Як показує досвід, чим більше

країна просунулась шляхом приватизації, тим охочіше іноземні інвестори

вкладають капітал у різні інвестиційні проекти.

5. Регулювання фінансових інвестицій на відміну від реальних має певні

особливості. Правову основу цього регулювання становлять закони України

“Про цінні папери та фондову біржу”, “Про господарські товариства”. Указ

Президента “Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії”. Ці та інші

нормативні акти визначають положення відносно монопольної ситуації в

країні: компанії не мають права придбати понад 5 % цінних паперів одного

емітента; інвестувати понад 10 % власних цінних паперів (за винятком

облігацій внутрішньої державної позики, скарбничих зобов'язань та інших

цінних паперів, отримання доходів від ютрих гарантує уряд України); тримати

в цінних паперах менше 70 % активів; купувати інвестиційні сертифікати

інших подібних фондів і компаній, що є фінансовими посередниками.

6. Експертиза інвестиційних проектівє обов'язковою в Україні для

об'єктів, що реалізуються за рахунок бюджетних і позабюджетних коштів. До

того ж, в основах грошово-кредитної політики НБУ та уряду чітко вказано, що

крім конкурсної основи відбору інвестиційних проектів, 50% необхідних

коштів отримувачі бюджетних коштів повинні отримувати з позабюджетних

джерел [ №36, с.21 ]..

Інвестиції за рахунок інших джерел підлягають державній експертизі щодо

дотримання екологічних та санітарно-гігієнічних вимог. Особливі вимоги

ставляться до експертизи іноземних інвестицій. Такі інвестиційні проекти

повинні:

а) забезпечувати впровадження ресурсозберігаючих і екологічно

безпечних технологій;

б) сприяти створенню нових робочих місць на підприємствах;

в) орієнтувати на зниження енерговитрат і раціональне

використання сировинної бази України;

г) бути конкурентоспроможними на міжнародному ринку.

Експертизу таких проектів здійснює Агентство міжнародного

співробітництва та інвестицій (АМСІ), спираючись на висновки створюваної

цією самою організацією незалежної експертної комісії.

7. Регулювання умов здійснення інвестицій за межі держави покладено на

Національний банк України. Відповідно до чинних нормативних актів існують

певні правила (умови) надання індивідуальних ліцензій на здійснення

резидентами інвестицій за кордоном. Зокрема:

1) резиденти (постійно функціонуючі представники) можуть здійснювати

підприємницьку діяльність, створивши за кордоном фірми (філії), що

повністю належать вітчизняним інвесторам; придбавши нерухоме та рухоме

майно, цінні папери тощо;

2) інвестиції за кордоном здійснюються резидентами виключно за рахунок

власних коштів; використання для цього позичкових коштів заборонено;

3) усі види грошових інвестицій за кордон мають здійснюватися лише у

безготівковій формі і тільки через кореспондентські рахунки вповноважених

банків у банках країн інвестування;

4) усі надходження в іноземній валюті (прибуток, дивіденди) від

інвестиційної діяльності за кордоном мають бути зараховані на валютні

рахунки резидентів

8. Забезпечення захисту інвестицій здійснюється державними органами

управління економікою України у різних формах. Передовсім держава гарантує

такий захист усім інвесторам (інституціональ-ним та індивідуальним).

Останні мають однаковий правовий режим інвестиційної діяльності.

Законодавство передбачає умови і порядок вивезення вкладених цінностей і

результатів інвестування (прибутку). Приватні інвестиції не можуть бути

безкоштовно націоналізовані чи реквізовані. У передбачених чинним

законодавством випадках це може зробити держава з відшкодуванням у повному

обсязі всіх збитків, зв'язаних з припиненням інвестиційної діяльності,

включаючи втрачений зиск і моральні втрати.

2.1. Вплив спільного підприємництва на активізацію діяльності у

інвестиційно-інноваційній сфері.

Перехід України до ринкової економіки зумовлює необхідність створення

механізму, який би стимулював науково-рехнічну діяльність та допомагав би

впроваджувати в життя принципи інноваційної політики. До таких принципів

слід віднести:

- по-перше, орієнтацію на довгострокові та середньострокові цикли

інноваційних процесів;

- по-друге, орієнтація на високотехнологічні виробництва;

- по-третє, орієнтація на впровадження інноваційних процесів на

підприємствах та доведення їх до кінцевого результату ( із споживанням в

нашій країні ) ( , с.45).

Лише мізерна частка підприємств має можливість провадити нові розробки

та оновлювати виробничі потужності. Це пояснюється обмеженістю

інвестиційних коштів. Інноваційний процес в розвинутих країнах - це те, що

поєднує науку, техніку, економіку, підприємництво, управління, охоплює весь

комплекс відносин виробництва, обміну, споживання. З усіх інновацій лише

10% закінчується успіхом.

Ефективність проведення інноваційно-інвестиційних процесів на

макрорівні залежить від умов макросередовища, а точніше, від інвестиційно-

інноваційного клімату країни. У ринковій економіці інвестиційним кліматом

називають сукупність політичних, соціально-економічних, фінансових,

соціокультурних, організаційно-правових і географічних чинників, властивих

тій або іншій країні, залучаючих або відштовхуючих інвесторів. Ранжування

країн по індексу інвестиційного клімату або зворотному йому показнику

індексу ризику служить узагальнюючим показником інвестиційної привабливості

країни, “барометром” для іноземних інвесторів.

В Україні, на жаль, досі відсутня своя система оцінки

інвестиційного клімату країни і її окремих регіонів. Іноземні інвестори

орієнтуються на оцінки численних консалтінгових фірм, що регулярно

відстежують інвестиційний клімат в багатьох країнах світу, в тому числі і в

Україні. Однак оцінки інвестиційного клімату, що даються зарубіжними

експертами на їх регулярних засіданнях, що проводяться поза Україною і без

участі українських експертів, представляються мало достовірними, а можливо,

і упередженими. За даними “Сентрал юроніен економік рев’ю” Україна

знаходиться на 15-му місці ( з 25 ) серед країн з перехідною економікою за

ступенню привабливості. Хоча зараз можна казати про поліпшення ситуації

внаслідок недавнього обвалу української економіки і, як результат,

повернення уваги іноземних інвесторів до сусідньої, більш стабільної

України. Важко визначити в таких дослідженнях долю похибки, тим більше, що

деякі наші власні дослідники, аналізуючи стан української економіки

приходять до невтішних висновків:

|Групи факторів |Поточн| Прогноз |на 10 |

| |ий | |років |

| |стан | | |

| | | А | Б |

|1.Політико-правове середовище |2.20 |2.30 |3.40 |

|2.Економічне середовище |1.90 |1.80 |3.30 |

|3.Соціально-культурне |2.20 |2.10 |3.20 |

|середовище | | | |

|4.Ресурси та інфраструктура |2.30 |2.00 |3.30 |

|Середня оцінка |2.15 |2.05 |3.30 |

Таблиця 1. Результати аналізу і пргнозу середовища факторів України за

5-бальною шкалою [ № 3 , с.10].

Оцінки типу А прогнозують погіршення майже усіх факторів (без

урахування змін у економіко-політичному середовищі). Але навіть при

реалізації комплексу позитивно спрямованих заходів кількісні оцінки

покращення положення є незначними (оцінки Б).

Прийняття рішень про розробку і впровадження новацій, про створення СП

є функцією конкретних фірм як первинних суб’єктів ринкових відносин. По

своїй суті, інвестиційно-інноваційна діяльність носить мікроекономічний

характер [№15, с.12]. В результаті цього, державна політика при всьому її

вагомому впливі має вторинні риси.

Стан економічної системи визначається слідуючими параметрами:

1) об’єм, склад та структура попиту;

2) об’єм, склад та структура ресурсів, що використовуються;

3) система способів трансформації ресурсів у предмети, вже готові до

споживання.

Для забезпечення найефективнішого використання інвестицій в

інноваційних процесах слід намагатися досягти максимальної ефективності при

проходженні кожного параметру. Основним недоліком нашого інноваційного

процесу була відсутність орієнтації на споживича. При створенні СП іноземні

партнери можуть допомогти усунути цей недолік. В західній практиці стало

звичним потреби споживачів ставити на перше місце. В результаті цього

висувається цілий ряд факторів, тенденції яких треба відслідковувати для

стабільного зростання фірми:

|№ п/п|Детермінанти попиту |Тенденція зміни |

| | |попиту |

|I |Внутрішні | |

|1 |Відповідність галузевим стандартам |пряма |

|2 |Відповідність тенденціям моди |пряма |

|3 |Висока якість нової продукції |пряма |

|4 |Забезпечення гарантійного і сервісного |пряма |

| |обслуговування нової продукції | |

|5 |Величина витрат на наукові дослідження |пряма |

|6 |Технічний рівень підприємства-виготівника |пряма |

| |нової продукції | |

|7 |Швидкість освоєння |пряма |

|8 |Транснаціональний рівень галузі |пряма |

|9 |Ціна |зворотна |

|10 |Авторитет покупця |пряма |

|11 |Сегмент ринку |специфічна |

|12 |Комунікація |пряма |

|13 |Витрати на рекламу |пряма |

|14 |Рівень професійної підготовки кадрів |пряма |

|II |Зовнішні | |

|1 |Стан економіки |пряма |

|2 |Політична обстановка |специфічна |

|3 |Правова база |пряма |

|4 |Екологічна обстановка |зворотна |

|5 |Технічний прогрес |пряма |

|6 |Співвідношення на ринку старої і нової |специфічна |

| |продукції | |

|7 |Підвищення ефективності роботи споживача |пряма |

|8 |Дієвість реклами |пряма |

|9 |Прибутки споживачів |пряма |

|10 |Наявність замінників |зворотна |

|11 |Невизначеність |зворотна |

Таблиця 2. Аналіз впливу факторів зовнішнього та внутрішнього

середовища на споживацький попит [ №24 , с.231].

2.2.Вибір інвестиційно-інноваційної стратегії діяльності спільних

підприємств.

Та сама мета може бути досягнута різними методами і способами. У

зв'язку з цим виникає природне запитання: як визначена мета може бути

практично реалізована і який спосіб її досягнення є найкращим. Намагаючися

дати на нього відповідь, підприємець розробляє кілька різних варіантів

стратегії і вибирає з-поміж них найбільш ефективний і придатний для

власного бізнесу.

Зазначимо, що під стратегією прийнято розуміти комплексну програму дій

(заходів), яка забезпечує здійснення місії (генеральної мети) фірми і

досягнення її множинних цілей. При цьому стратегія завжди є багато-

об'єктною. Зокрема, об'єктами стратегії можуть бути продукція, капітал,

максимізація прибутку, поведінка на ринку, конкурентоспроможність,

технологія та інші елементи ринкової системи господарювання [ №36, с. 53 ].

Стратегію від інших планів і програм відрізняють:

• комплексний характер;

• практична спрямованість;

• орієнтація на використання переваг фірми.

Процес стратегічного планування (далекоглядного передбачення) є досить

складним і трудомістким, але він забезпечує успіх підприємницької

діяльності, оскільки:

- привчає підприємця до чесного й активного ведення справ у власному

бізнесі;

- значно підвищує шанси підприємця не лише вижити, а й ефективно діяти

в конкретному середовищі;

- допомагає підприємцю чітко усвідомлювати місію своєї організації та

вірогідних конкурентів.

Загальна процедура формування підприємницької стратегіїї подана на

малюнку.

Діагностика стратегії фірми передбачає аналітичну оцінку її внутрішніх

можливостей щодо задоволення потреб ринку і досягнутого ступеня їх

використання. Дієздатність стратегії має визначатись за допомогою

відповідних критеріїв і умов. Основними з них є такі:

- наскільки стратегія фірми характеризується цілісністю; за яких

умов кожна з її складових може “працювати” на загальну стратегію;

- наскільки стратегія фірми “вписується” в навколишнє зовнішнє ринкове

середовище (відповідає принципу сумісності з ним) з огляду на його швидкі

зміни;

- наскільки збалансовані між собою стратегічні цілі і матеріально-

фінансові ресурси фірми;

- наскільки стратегія фірми враховує потенційну можливість комерційного

ризику і передбачає конкретні заходи для його мінімізації або повної"

нейтралізації;

- наскільки стратегія фірми відбиває обгрунтований горизонт ділового

планування і терміни реалізації; які містить у собі довго- та

короткострокові цілі;

- наскільки стратегія фірми спирається на дії її лінійних та

функціональних структур, їхні перспективні орієнтири і цінності.

Аналіз діючої стратегії фірми може засвідчити, що фірма:

а) перебуває у більш-менш повній відповідності з сучасною

інвестиційною, виробничою і комерційно-фінансовою політикою підприємництва;

б) відповідає сучасним вимогам ринку частково і потребує коригування

стратегічних альтернатив;

в) потребує докорінного перегляду своєї діяльності.

Внаслідок перегляду результатів діяльності фірми і виявлення

невідповідності між запланованими результатами та фактичними даними, може

висуватися пропозиція щодо перегляду діючоі стратегії фірми.

Залежно від того, на якій стадії життєвого циклу перебуває фірма у

даний час, її керівництво може вибрати одну з наведених нижче базових

стратегій :

- стратегію виживання - вона є, по суті, захисною стратегією і

використовується за кризового стану економічної діяльності підприємства;

- стратегію стабілізації - стратегію діяльності підприємства з

урахуванням нестабільності (коливання) обсягу продажу своєї продукції і

отримуваної величини доходів;

Стратегію зростання (наступальну) – стратегію стабільного зростання

обсягів продажу, прибутку капіталу, зайняття вигідних положень (ніш) на

ринку (таб. 3).

| Базова | | |

|стратегія |Показники вибору |Можливі стратегічні |

| |альтернатив |альтернативи |

|1.Стратегія | 1.1.Собівартість продукції|1.1.Зміна стратегії |

|виживання | |маркетингу |

|(захисна) |1.2.Мінімальний рівень |1.2.Зміна товарної |

| |рентабельності |політики |

| |І.З.Частка фірми на ринку |1.3.Жорстка економія |

| |1.4. Чисельність персоналу |ресурсів |

| | |1 4.Удосконалення управ- |

| | |ління фірмою |

| | | |

|2.Стратегія |2.1 Дохід від продажу |2.1.Економія ресурсів |

|стабілізації |товарів |2.2.Ревізія витрат, |

|(наступально- |2.2Дохід на активи фірми |консолідація, пожвавлення |

|захисна) |2.3Дохід на акції та |2.З.Зменшення питомих |

| |облігації |витрат, відновлення рівня |

| |2.4.Швидкість оновлення |доходу |

| |продукції |2.4.Стабілізація и |

| | |економічної ситуації |

|3.Стратегія |3.1.Обсяг продажу |3.1.Інтенсифікація ринку |

|зростання |продукції |3.2Диверсифікація |

|(наступальна) |3.2.Величина |власного виробництва |

| |отримуваного доходу |З.З.МІжфірмове |

| | |ділове співробітництво |

Таблиця 3 . Можливі альтернативи стратегічної політики фірми

Вибір конкретного виду стратегії по великому рахунку здійснюється на

основі аналізу розміру фірми: малі та середні підприємства обирають

стратегії оборонного характеру ( стратегію виживання - малі фірми,

стратегію стабілізаціі - середні );

великі фірми можуть дозволити собі наступальну стратегію ( хоча,

звісно, бувають і виключення ).

Такий розподіл базується на тому, що фірми невеликих розмірів мають

обмежені матеріало-технічні, фінансові та інші види ресурсів і не мають

змоги проводити фундаментальні дослідження та науково-технічні розробки

паралельно з виробництвом. Внаслідок цього, підприємство може обирати

напрямок копіювання - дослідження товарів, що користуються попитом та мають

власну нішу, високу ціну, і організація виробництва аналогічних товарів,

але дешевших та нижчої якості.

Інші подібні варіанти передбачають стратегію обмеженого росту, участь у

виробництві великої фірми та франчайзинг ( метод здійснення підприємницької

діяльності, за якого достатньо потужна фірма делегує іншому підприємству

право використовувати своє ім’я та товарний знак в обмін на зобов’язання

виготовляти або продавати її продукцію. За праву діяти під торгівельною

маркою та від імені фірми-фрайчайзодавця інше підприємство -

фрайчайзоотримувач має виплачувати певний обумовлений відсоток свого доходу

).

Захисна стратегія передбачає здійснення наступних заходів:

1) у сфері маркетингу - перегляд товарної політики, системи

товаропросування, її більшу адаптацію до зовнішнього середовища і

кон'юнктури ринку; проведення гнучкішої цінової політики; внесення

необхідних змін в організацію виробництва;

2) у фінансовій діяльності - створення умов жорсткої економії витрат

матеріальних ресурсів, обмеження до виправданого мінімуму процесу

інвестування; залучення нових банківських кредитів (бажано на пільгових та

ощадливих умовах); централізацію фінансових операцій; аукціонний продаж чи

закриття збиткових виробництв;

3) у системі управління - перегляд методів управління,

співвідношення централізації і децентралізації управлінських рішень;

проведення необхідних кадрових змін.

При цьому варто наголосити, що стратегія виживання не може бути

довготривалою, оскільки не відповідає економічним інтересам підприємця і

всього персоналу. Її практична реалізація майже завжди потребує жорсткої

централізації управління виробництвом, граничної обачливості у прийнятті та

максимальної рішучості в проведенні управлінських рішень.

Стратегія стабілізації теж має свої особливості. Залежно від реальної

економічної ситуації на підприємстві рекомендується використовувати один з

трьох вірогідних підходів до практичного здійснення стратегії стабілізації:

1) економія та найбільш ощадливе використання всіх видів ресурсів з

активним наміром швидкої стабілізації системи господарювання;

2) позитивне зрушення в обсягах і ефективності виробництва з певною

надією на швидке пожвавлення підприємницької діяльності;

3) обгрунтована стабілізація економічної ситуації, за якої стають

необхідними довгострокові науково-технічні і соціально-економічні програми

для досягнення міцної ринкової позиції фірми.

1) cтратегія економії може бути використана у випадках, коли спад

виробництва передбачений і контролюється дирекцією фірми або йоли

починається непередбачений раптовий спад обсягу продажу і загальної

величини прибутку.

Цілі даної стратегії у відповідному вимірі часу можна сформулювати так:

найближча (термінова) — зупинити спад ділової активності та

результативності підприємницької діяльності; середньо-строиова—розпочати

процес поліпшення економічного стану фірми;

довгострокова — започаткувати стадію пожвавлення і зростання. При цьому

стратегія економії може охоплювати три фази:

а) ревізія витрат - звичайно передбачає: скорочення чисельності

персоналу і витрат на його утримання; зменшення накладних витрат;

здешевлення маркетингових досліджень, науково-дослідних і дослідно-

конструкторських робіт тощо. Особливу увагу звертають на програми жорсткої

економії по кожному виробу, застосовуваній технології по всіх виробничих

підрозділах, постійно регулюючи ці програми з урахуванням кон'юнктури

ринку.

б) консолідація - як окрема фаза економії витрат зв'язана з

обгрунтуванням часу і швидкості пожвавлення економічної діяльності та

розробкою програми підвищення прибутковості фірми. У цій площині діяльність

підприємства концентрується на розв'язанні таких завдань: загальне

керівництво — раціоналізація системи управління і мінімізація

адміністративних витрат; науково-технічні дослідження і розробки -

переміщення головних зусиль у сфері фінансування з пошукових до дослідно-

конструкторських робіт; виробництво - аналітична оцінка чинників динаміки

продуктивності праці та практична реалізація виявлених резервів зростання.

в) пожвавлення - особлива фаза стратегії фірми, що може передувати

переходу да наступальної статегії діяльності. Це має супроводжуватись

завершенням принципових перегрупувань у системі формування і використання

ресурсів, активізацією маркетингової та фінансової діяльності.

2)cтабілізація економічної ситуації звичайно здійснюється за умови,

коли результативність підприємницької діяльності характеризується значними

коливаннями.

Специфічні дії дирекції фірми (підприємства, організації) щодо

досягнення стабілізації зводяться до такого. Якщо коливання показників

ефективності бізнесу мають короткостроковий характер, то варто домагатися

необхідної збалансованості між обсягами виготовленої продукції і ринку її

збуту. За досить тривалого періоду коливань, коли фірма тривалий час не

спроможна забезпечити стабільність виробництва і продажу товарів, їй варто

розпочати здійснення програми переходу на випуск іншого виду продукції.

У випадку успішного функціонування фірми, достатнього рівня

забезпеченості ресурсами, високого виробничого та науково-технічного

потенціалу, керівництво підприємства може обирати наступальну стратегію.

Стратегія зростання е важливою і привабливою для будь-якої

підприємницької структури. Її можна і треба розглядати як певну сукупність

окремих стадій і адекватних їм різновидів стратегій загального циклу

зростання, а саме:

1) початкову; 2) проникнення;3) прискореного зростання; 4) перехідну.

1) початкова стадія і стратегія зростання. Початкова стадія

характеризується певними особливостями. Основні з них такі:

- виявляють і ліквідують вузькі місця у процесах і структурі реалізації

конкретних проектів (інноваційних, інвестиційних, виробничих, сервісних),

що не передбачені планом і програмами;

- обсяг продажу товару повільно зростає, проте прибутку фірма практично

не отримує. Метою цього різновиду стратегії є поступове зростання ділової

активності для того, щоб забезпечити фірмі (підприємству, організації)

досягнення оптимальної ефективності господарської діяльності. При цьому

необхідне достатньо виважене ставлення до виявлення і ліквідації “вузьких

місць” (не узгоджених за спроможністю ланок виробництва, всієї системи

господарювання). Реалізація цього різновиду стратегії вимагає значних

витрат ресурсів.

2) стадія і стратегія проникнення. До визначальних і характерних їхніх

властивостей належать:

- подальше проникнення фірми на товарний ринок, знаходження нових

збутових ніш;

- відносно пропорційне зростання обсягу продажу та прибутку (доходів);

- поява певних конкурентних переваг в окремих напрямках діяльності.

Стратегія проникнення звичайно передбачає: більш глибоку дифузію у ринкові

ніші, збільшення темпів зростання обсягу продажу, придбання (купівлю) інших

підприємницьких структур; активізацію реалізації довгострокових програм з

метою модернізації технологічної бази фірми і зміцнення фінансового її

стану.

3) стадія і стратегія прискореного зростання супроводжується швидким

збільшенням обсягу продажу і доходів. Причому має місце позитивна

тенденція, яка полягає у тому, що зростання доходів за своїми темпами

випереджає динаміку обсягу продажу. Разом з тим спостерігається і негативна

тенденція - необхідність вкладання великих фінансових ресурсів у технічний

розвиток виробництва і післяпродажний сервіс. Метою цього різновиду

стратегії зростання є максимально можливе використання внутрішньофірмових

можливостей. Тому фірмі вигідно стратегію прискореного зростання

підтримувати якомога довше.

До того ж, діяльність крупних фірм при виборі даного виду стратегічних

дій передбачає проведення інноваційної діяльності. Цей вид діяльності має,

в свою чергу, свою особливу стратегію. За ознакою важливості і впливу на

ефективність підприємництва стратегія науково-технічної діяльності

Страницы: 1, 2