Актуальність теми дослідження. Реформування української економіки, а саме перехід її від планової, централізованої, до ринкової і такої, що виступає в світі в якості повноцінної функціонуючої системи, передбачає створення в ній ряду ефективних механізмів соціального захисту громадян. В цьому контексті, найважливішим завданням, що стоїть перед державою є питання пенсійного забезпечення громадян. Немаловажність даного питання постає із самої суті функціонування держави як системи управління, оскільки управління полягає не лише у створенні простору (правового, економічного чи іншого) в межах якого задаються вектори, але й враховується цілий ряд інших взаємозв'язків, що самі виникають в ньому. Останні в науковій літературі класифікуються терміном зворотні зв'язки. І саме їх врахування забезпечує стійкий характер протікання бажаних процесів в державі і в економіці зокрема. В якості прикладу тут можна привести стимулюючу роль пенсійного забезпечення не тільки в галузі виробництва (послуг чи ін.) але й в галузі оподаткування, тобто у формуванні свідомості дисциплінованого платника податків.

Тобто розвинену державну систему управління відрізняє від системи управління “третіх” держав той факт, що перша забезпечує збалансованість інтересів державних, з однієї сторони, та інтересів її громадян - з іншої. В “третіх” державах створюються умови, за яких державний апарат управління служить фактично не на саму державу, а в більшій мірі забезпечує інтереси вузького кола її громадян, а законодавча база не збалансована і носить фіскальний та визискуючий характер. Підсумовуючи все сказане і усвідомлюючи реалії сучасності нашої держави, приходимо до повноти усвідомлення актуальності даної теми роботи.

Система пенсійного забезпечення фактично відображає ставлення держави до тих громадян які відпрацювали на неї більшу частину свого життя. А основним механізмом у здійсненні пенсійного забезпечення виступає Пенсійний фонд України, який і є об'єктом дослідження в даній дипломній роботі.

Ступінь наукової розробки теми дослідження можна охарактеризувати як достатній. Основні документи, які регламентують засади існування та функціонування Пенсійного фонду України є: Закони України: “Про пенсійне забезпечення”, “Про державну службу”, “Про статус суддів”, “Про прокуратуру”, “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців і осіб начальницького рядового складу органів внутрішніх справ”, “Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування”, “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали в результаті Чорнобильської катастрофи”, “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, Постанови Кабінету Міністрів України, Укази Президента України.

Серед вчених економістів, котрі досліджували ці питання в своїх наукових працях, зазначимо наступних: І. Сирота, О. Василик, Б. Зайчук, М. Захарко, О. Коваленко, З. Коровіна, Л. Ларіонова, О. Мельник, О. Огій, К. Окольніков, Д. Остапенко, В. Шумський, В. Діхтєрьова та багато інших.

Метою роботи є детальне вивчення системи пенсійного забезпечення в Україні і тієї ролі яку відіграє в ній Пенсійний фонд, його місце в економіці країни, сучасний стан та перспективи розвитку.

Враховуючи цілі, що стоять перед автором, сформулюємо наступні основні завдання, що необхідно вирішити в дипломній роботі:

провести детальне дослідження законодавчої бази, що стосується питання пенсійного забезпечення громадян;

проаналізувати структуру фінансової системи нашої держави і визначити місце в ній Пенсійного фонду як фінансового інституту

проаналізувати механізми надходження фінансових ресурсів до Пенсійного фонду;

охарактеризувати механізми і напрямки використання коштів Пенсійного фонду згідно завдань, поставлених перед ним;

провести оцінку ситуації, яка склалась у сфері пенсійного забезпечення, зокрема вичленити ряд недоліків у самій законодавчій базі, що стосується даного питання, а також проаналізувати ті фактори макроекономічного характеру, що мають безпосередній вплив на формування коштів Пенсійного фонду та на формування системи пенсійного забезпечення в нашій державі взагалі;

проаналізувати основні риси впровадження пенсійної реформи в Україні;

узагальнити результати дослідження у вигляді висновків.

Структура роботи відповідає завданням, що постали перед автором. Дипломна робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку літератури та додатків.

РОЗДІЛ І. ОСОБЛИВОСТІ ТА МІСЦЕ ФОНДІВ В СТРУКТУРІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ

1.1. Місце Пенсійного фонду в фінансовій системі держави

Перш за все слід зазначити, що Пенсійний фонд є одним із тих механізмів держави, основною функцією яких є здійснення соціального забезпечення громадян. Зокрема по своїй суті Пенсійний фонд призначений для надання фінансової допомоги тим громадянам, що в силу тих чи інших причин втратили працездатність і не здатні самі себе забезпечувати. Засоби на надання такого роду фінансової допомоги поступають із державних фінансів.

Систему фінансів в Україні лише з 90-х років почали формувати як національну. До того часу вона була складовою частиною централізованої фінансової системи колишньої радянської держави і залежала від її фінансової політики.

Незалежній Україні доводиться створювати якісно нову фінансову систему, яка б була позбавлена всіх негативних рис попередньої, яка б стимулювала високоефективну працю, ліквідувала будь-який визиск і експлуатацію людини, котра стала б знаряддям розбудови Демократичного соціально справедливого суспільства, піднесення життєвого рівня народу.

Необхідність національної фінансової системи обумовлює політично-державна самостійність України і переведення економіки на ринкові відносини. Українська національна фінансова система повинна створити таку сукупність економічних відносин, за допомогою яких можна здійснювати планомірний розподіл сукупного суспільного продукту і національного доходу для утворення і використання грошових фондів на інвестування розширеного і високоефективного виробництва, сфери послуг і, що немаловажно, задоволення соціальних потреб народу.

Зазначимо, що фінанси представляють собою грошові фонди, що утворюються в процесі відтворення. Економічні відносини, що виникають між державою, банками, суб'єктами господарської діяльності, окремими громадянами, між галузями економіки, регіонами тощо у зв'язку з формуванням та використанням грошових фондів, становлять фінансові відносини. Тобто, до фінансів не належать кошти, що обслуговують особисте споживання та обмін (роздрібний товарооборот, оплата побутових, комунальних послуг, особистого транспорту, зв'язку тощо).

Формування, розподіл і використання в процесі суспільного виробництва грошових фондів, необхідних для забезпечення функціонування держави, економіки та її розвитку, утворюють фінансову систему суспільства. Фінансова система має такі складові: загальнодержавні фінанси, фінанси органів місцевого самоврядування, суб'єктів господарювання, громадських організацій і недержавних позабюджетних фондів.

Сукупність фондів грошових коштів, що знаходяться в розпорядженні держави, підприємств та організацій, утворюють фінансові ресурси. Останні характеризують стан економіки і одночасно є джерелом її розвитку.

Розрізняють такі джерела і методи формування фінансових ресурсів: стягнення податків; відрахування частини прибутків від суб'єктів господарювання; відрахування на страхування; інші види відрахувань у централізовані фонди; продаж державою цінних паперів і свого майна; одержання кредитів; емісія грошей.

Структура фінансової системи країни включає в себе такі складові:

1. Державні фінанси, які представляють собою головний елемент в структурі фінансової системи. Це система грошових фондів, що знаходяться в розпорядженні держави і призначені для фінансового забезпечення властивих їй функцій (управління народним господарством, утримання законодавчої та виконавчої влади, оборона, охорона законності та правопорядку, розвиток фундаментальної науки, космічні дослідження, охорона природи, структурна перебудова економіки тощо). За рахунок централізованих джерел фінансуються витрати на вирівнювання соціальної забезпеченості регіонів. Державні фінанси охоплюють також відповідні механізми мобілізації ресурсів та їх зосередження в державі. Так, основним механізмом мобілізації фінансових ресурсів в державний бюджет є податкова система.

2. Фінанси областей (регіонів) та органів місцевого самоврядування. За рахунок коштів місцевих бюджетів фінансуються витрати по розв'язанню проблем місцевого рівня. Джерелами місцевих доходів є: кошти від приватизації, орендна плата, дивіденди від підприємницької діяльності, місцеві податки. Так, прибутковий податок з громадян повністю передається до бюджетів за місцем їх проживання. В розмірі 100 відсотків до місцевих бюджетів базового рівня передаються всі місцеві податки і збори. Відрахування від загальнодержавних податків і зборів до бюджетів областей здійснюють на основі стабільних (затверджених) нормативів.

3. Фінанси суб'єктів господарювання, які становлять систему відносин, що виникають у процесі господарської діяльності у зв'язку з формуванням і використанням грошових фондів (у тому числі за рахунок прибутку), що забезпечують процес виробництва та відтворення в межах підприємства (фірми). Так, підприємство формує фонд розвитку виробництва, фонд оборотних коштів, у тому числі власних, фонд оплати праці, фонд споживання, страховий і резервний фонди, здійснює амортизаційні відрахування з основних фондів. Крім того, підприємство сплачує податок з прибутку, здійснює внески в різні цільові позабюджетні фонди, куди поряд з Пенсійним фондом, відносять також Фонд зайнятості населення, страхові платежі та ін. Підприємство сплачує також податки в місцеві бюджети тощо.

За структурою власності фінанси суб'єктів господарювання поділяють на приватні, змішані та державні. Специфіка фінансів визначається також організаційно-правовою формою підприємства. Так, для фінансів орендних підприємств характерний такий важливий елемент, як система орендних платежів. Фінанси акціонерних товариств мають специфіку, що зумовлюється властивим акціонерній формі власності способом мобілізації грошових коштів (продажем акцій та облігацій), розподілу одержаного доходу у вигляді прибутку (дивіденди акціонерам, відсотки власникам облігацій тощо).

4. Фінанси населення - це грошові фонди, які формуються у жителів країни із доходів, отриманих на основі трудової, господарської та інших видів діяльності [17].

Наведені елементи фінансової системи взаємопов'язані. Так, з одного боку, фінанси суб'єктів господарювання та фінанси населення є джерелом ресурсів для державних фінансів, насамперед на них націлені існуючі для цього мобілізаційні механізми - податкова система, система страхових і пенсійних відрахувань, митні, рентні та інші платежі. З іншого боку, ресурси, сконцентровані в державних фінансах, знову спрямовуються в господарство країни у вигляді капіталовкладень, субсидій і дотацій підприємствам, а також населенню у формі різних витрат соціального характеру, тобто пенсій, допомог тощо.

5. Позабюджетні фонди, що займають особливе місце в системі фінансів, класифікують за такими принципами:

за визначенням статусу їх власності (державні, недержавні);

за територіально-галузевою належністю (загальнодержавні, регіональні, наприклад позабюджетні фонди місцевих Рад, галузеві, благодійні);

за цільовою спрямованістю (соціальна допомога, технічний розвиток, сприяння підприємництву, а також за загальнодержавною і регіональною програмами тощо).

Розмаїтість позабюджетних фондів обумовлює складні багатоступінчасті зв'язки між цими фондами й іншими ланками фінансової системи. Розрізняють односторонні, двосторонні і багатосторонні фінансові зв'язки [20].

При односторонніх зв'язках кошти йдуть лише в одному напрямку: від фінансових ланок до позабюджетного фонду. Такий зв'язок з'являється при формуванні фондів або використання ними засобів.

При двосторонніх зв'язках грошовий потік рухається між позабюджетними фондами й іншими ланками фінансової системи в двох напрямках. Так фонди соціального страхування утворяться не тільки за рахунок страхових внесків, але і засобів Державного бюджету. Одночасно при наявності активного сальдо вони одержують державні цінні папери і стають кредитором бюджету.

При багатосторонніх зв'язках один позабюджетний фонд одночасно стикається з різними фінансовими ланками й іншими позабюджетними фондами, тобто гроші рухаються в різних напрямках між ними.

Головна причина створення позабюджетних фондів - необхідність виділення надзвичайно важливих для суспільства витрат і забезпечення їх самостійними джерелами прибутку.

Рішення про утворення позабюджетних фондів приймає Верховна Рада України, а також місцеві ради. Позабюджетні фонди знаходяться у власності держави, але є автономними. Вони мають, як правило, строго цільове призначення.

До доходів позабюджетних фондів відносяться:

спеціальні цільові податки і збори, установлені для відповідного фонду;

відрахування від прибутку підприємств, установ, організацій;

кошти бюджету;

прибуток від комерційної діяльності, здійснюваної фондом як юридичною особою;

позики, отримані фондом у Національному банку України або комерційних банків [15].

Державні позабюджетні фонди, куди відноситься в першу чергу Пенсійний фонд (сюди також відносять фонд соціального страхування, фонд охорони природного навколишнього середовища, приватизації, підтримки підприємництва, інноваційний, розвитку шляхового господарства та ін.) створюються за рахунок закріплених джерел (в тому числі державного бюджету). Кошти цих фондів спрямовуються на державне соціальне страхування й забезпечення населення, а також на державні програми розвитку відповідних галузей економіки (в тому числі невиробничої сфери).

Так, Пенсійний фонд утворюється за рахунок відрахування від коштів соціального страхування. Крім того, до пенсійного фонду відраховується і відсоток від заробітної плати робітників і службовців. Призначення фонду зайнятості населення полягає у фінансовому забезпеченні заходів держави щодо підтримки прийнятного рівня безробіття, виплаті відповідної допомоги тощо.

Недержавні позабюджетні фонди формуються за рахунок джерел, які зазначені в їхніх статутах. Держава може підтримувати ці фонди встановленням податкових пільг на їхні вторинні доходи, якщо вони одержані за рахунок відсотків або дивідендів від вкладень у державні облігації або цінні папери банків і підприємств. Податковим пільгам мають підлягати також кошти, спрямовані на фінансування загальнодержавних програм на позикових безвідсоткових умовах.

Державним фінансам (державні бюджетні та позабюджетні фонди) належить провідна роль у всій фінансовій системі. Це своєрідний монітор, що відбиває загальний стан економіки, потужний чинник, що визначає її розвиток.

Проте основою загальнодержавних фінансів є бюджет, тобто виражений у грошових сумах розклад майбутніх доходів і видатків держави, який складають щороку. Соціально-економічну природу бюджету держави, його роль в економічному і політичному житті країни структуру доходів і видатків визначає характер суспільного державного ладу.

Інструментом формування дохідної частини бюджету є система податків. Податки - це обов'язкові нормовані платежі в державний або місцевий бюджет, їмо їх вносять окремі особи, підприємства, організації та установи. Податки поділяють на прямі і непрямі. До прямих податків належать податки з прибутків (прибутковий податок), зі спадщини, землі, будівель тощо. До непрямих - мито, податок на додану вартість, акцизи та ін.

Податкова система є основою формування державного бюджету та податкової політики. Саме заради формування державного бюджету держава здійснює політику оподаткування та використання нагромаджених коштів на різноманітні суспільні потреби.

Податкова політика має велике значення для фінансової системи в цілому, оскільки від її гнучкості залежить вплив фінансової системи на виробництво, зокрема на стимулювання виробництва. Якщо фінансова система має позитивний зворотний вплив на сферу виробництва, то і виробництво, відповідно, має можливості збільшувати відрахування через податки в систему бюджету і позабюджетні фонди.

Для збалансування економічної системи найкращою є така система оподаткування, за якої відносно зростає частка прямих податків і зменшується частка непрямих. [14, с.24-30]

У 2001 році дохідну частину бюджету України формувала така система податків:

1) прямі податки:

податок на прибуток підприємств;

плата за землю;

податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

та інші.

непрямі податки:

податок на додану вартість (ПДВ);

акцизний збір;

державне мито, місцеві податки і доходи;

надходження до Фонду з ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи;

та інші.

Видаткову частину бюджету визначають, як уже було зазначено, загальносуспільні і державні потреби. Суспільні і державні потреби можуть формувати у різних співвідношеннях таку структуру видатків:

на народне господарство;

на соціальне забезпечення непрацездатних громадян;

на управління;

на оборону;

інші.

Нормальним вважають таке співвідношення двох частин бюджету, за якого вони є збалансованими, тобто видаткова частина дорівнює доходній. Якщо і є якісь відхилення в той, чи інший бік, то вони мають бути незначними.

Функції держави та суспільних фінансів в умовах ринкової економіки вперше були сформульовані Р.А. Масгрейвом у роботі “Теорія і практика державних фінансів” (1978 р.). За Масгрейвом, фінанси виконують три функції:

надання суспільних товарів та послуг або регулювання процесу, відповідно до якого визначається склад суспільних товарів і відбувається розподіл обмежених виробничих факторів (робочої сили та капіталів) між суспільним і приватним секторами (алокативнафункція):

коригування розподілу доходів і майна (дистрибутивна функція);

підтримання високого рівня зайнятості за достатньої стабільності цін (стабілізаційна функція) [15].

В Україні можна виділити такі особливості функціонування фінансової системи в даний період:

1. Мало місце інфляційне зростання фінансових ресурсів. Кошти на фінансування витрат бюджету, з одного боку, отримуються за рахунок додаткової емісії платіжних засобів, не забезпечених зростанням виробництва товарів і наданням послуг. З іншого боку, мало місце також інфляційне зростання доходів суб'єктів господарювання.

2. Зростаюча частка національного доходу формувалася у сфері обігу. Так, обсяг сформованих фінансових ресурсів в 1990- 1994 рр. збільшувався насамперед за рахунок введення нових видів централізованих надходжень до бюджету і позабюджетних фондів, а також надання бюджетові кредитів НБУ.

3. Розбалансування фінансової системи в розрізі ланок як формування, так і використання фінансових ресурсів країни унеможливлює фінансову стабілізацію в економіці. З одного боку, мало місце збільшення витрат на соціальні програми при відсутності коштів на їх фінансування, з другого - спад виробництва.

4. Зниження частки фінансових ресурсів, сформованих у суб'єктів господарювання відносно національного доходу. Це свідчить про переміщення акценту у формуванні фінансових ресурсів зі сфери виробництва до сфери обігу. Надходження фінансових ресурсів від суб'єктів господарювання зменшилось при одночасному зростанні абсолютної маси фінансових ресурсів у державі. Очевидно, що таке зростання не е прямим результатом продуктивності суспільної праці.

5. Регіони (області) України істотно диференційовані за величиною виробленого національного доходу на душу населення. Тому має місце перерозподіл фінансових ресурсів між центром та регіонами. Так, частка місцевих бюджетів в консолідованому бюджеті України становить 30 відсотків (решта припадає на обласні бюджети).

6. Фінансова система не забезпечує недержавним структурам рівноправності, оскільки зберігаються неоднакові підходи до оподаткування підприємницьких структур різних форм власності. Головним недоліком фінансової системи є те, що вона стала гальмом у розвитку виробництва на підприємствах державної форми власності.

1.2. Суть і значення суспільних фондів споживання

Викладені особливості функціонування фінансової системи в Україні в умовах кризового стану економіки, підтверджують велике значення фінансово-грошової стабілізації, міцної фінансової системи як основної складової частини не тільки процесу економічних реформ, а й соціальної захищеності громадян. Оскільки в сучасних умовах поряд із заробітною платою і доходами від підприємницької економічної діяльності існує ще така форма розподілу доходів, яка гарантує задоволення важливих соціальних потреб населення.

Вона об'єктивно виникає у вигляді суспільних фондів споживання. Назва цієї форми розподілу в різних країнах неоднакова. Наприклад, в США їх називають програмами по підтриманню доходів. Серед них є програма соціального страхування. Вона в основному фінансується за рахунок податків на заробітну плату. Крім цього, є програми державної допомоги, або благодійні програми, які надають допомогу тим, хто не може заробити сам через непрацездатність або має низькі доходи.

Суспільні фонди споживання - це частина національного доходу, яку використовують для державного фінансування системи освіти і підвищення кваліфікації, допомоги, пенсій, стипендій, оплати щорічних відпусток, безкоштовних путівок оздоровлення і відпочинку, медичної допомоги, утримання дошкільних установ, перестарілих тощо. Ця економічна категорія залишилася Україні у спадщину від колишньої державної системи, яка піднесла її до рангу пріоритетної державної політики. В ній було закладено не стільки соціальну суть, скільки ідеологічну [16].

Уперше суспільні фонди споживання були включені до народногосподарського плану як один з важливих показників рівня життя народу в 1956 році і представлялися населенню у двох формах: у вигляді грошових виплат та у вигляді матеріальних благ і послуг. У сукупних доходах населення суспільні фонди споживання становлять майже 25%.

Основними джерелами фінансування суспільних фондів споживання є державний бюджет та інші витрати держави, кошти підприємств, кошти профспілок та інших громадських організацій. Розподіл матеріальних благ, послуг, грошових виплат через суспільні фонди споживання здійснюють на основі в установлених державою норм і нормативів.

Велика частка у загальній сумі суспільних фондів споживання припадає на виплати і пільги. В 1990 році цей показник становив 56,8%. Виплати і пільги за станом економіки на початку 90-х років, як за структурою, так і за динамікою відображали загальні тенденції в розподілі і споживанні на той час. Фактично ці фонди перебували в руках держави, підприємств і профспілок, які також управлялися єдиною ідеологією і виконували ідеологічне замовлення в цій сфері. Не всі змогли скористатися цими фондами. Крім того, динаміка їх зростання нічим не відрізнялася від динамічних процесів у заробітній платі. Середній темп зростання цих фондів у 1990 році щодо 1980-го становив 1,6 раза. А на душу населення виплати і пільга за цей же період збільшились в 1,5 раза [22].

Різні допомоги, що виплачуються на дітей, під час хвороби, на безплатну освіту, медичне обслуговування а також пенсії та ін., є в багатьох країнах, вони свідчать про соціальну спрямованість господарювання. Проте рівень їх розвитку неоднаковий. Особливого розвитку система соціального забезпечення досягла у Великобританії, Німеччині, Скандинавських та інших країнах.

В Україні є два види суспільних фондів споживання: фонди спільного задоволення потреб і фонди для непрацездатних.

До фондів спільного задоволення слід віднести бюджетні та благодійні послуги освіти, охорони здоров'я, будинків інвалідів та людей похилого віку, дитячих будинків. Головною функцією цього виду суспільних фондів споживання є розвиток і підтримка здібностей населення, створення сприятливих економічних умов для розширеного відтворення народонаселення і робочої сили.

Основними ознаками суспільних фондів споживання спільного задоволення потреб є: незалежність міри одержуваних благ від тривалості трудової участі, стажу роботи і величини зарплати; блага розподіляються переважно у вигляді безплатних послуг, матеріальна основа надання благ залишається в основному в державній власності.

Матеріальною основою суспільних фондів споживання спільного задоволення потреб є продукт, що створений у виробництві; формою прояву - безплатні послуги. Ці фонди використовуються через держбюджет, фонди соціального розвитку підприємств і організацій.

Із визначенням першого виду суспільних фондів споживання тісно переплітається поняття соціального страхування, що є системою матеріального забезпечення працівників у разі тимчасової непрацездатності, за старістю та за інвалідністю, а також їхніх сімей у разі втрати годувальника і система інших заходів, спрямованих на матеріальне, культурно-побутове та оздоровчо-профілактичне обслуговування. Організовують справу соціального страхування профспілки, ради селянських спілок та інші органи. Соціальне страхування проводять відповідно до загальних завдань охорони здоров'я працівників, зниження захворюваності, зміцнення трудової дисципліни та підвищення продуктивності праці. Його здійснюють за рахунок страхових внесків, що їх сплачують підприємства, установи, кооперативи та інші організації в обов'язковому порядку за встановленими урядом тарифами у процентах до фонду заробітної плати, а також дотації з державного бюджету на виплату пенсій, пенсіонерам, які не працюють.

Другим видом суспільних фондів споживання є фонди для непрацездатних. До останніх належать ті, що досягли похилого віку або втратили працездатність внаслідок хвороби або каліцтва; особи, що втратили працездатність частково, а також ті, що не досягли зрілого працездатного віку: студенти стаціонарного навчання; учні середніх спеціальних та інших закладів. Іноді ці фонди називають фондами взаємодопомоги. До цього виду слід віднести пенсії, допомоги по тимчасовій непрацездатності, оплату відпусток по вагітності та пологах, оплату пільгових годин працюючим підліткам, стипендії студентам, допомоги дітям та ін.

З огляду на те, що в Україні зростає кількість пенсіонерів, особливо пенсіонерів за віком приходимо до усвідомлення соціальної значущості саме другого виду суспільних фондів споживання. У 1990-му чисельність пенсіонерів становила понад 13 млн. чоловік, тобто порівняно з 1980 роком зросла в 1,2 раза. На 1992 рік кількість пенсіонерів уже досягла 15 млн. чоловік, або 28,8% від усієї чисельності населення, тобто це становить майже третину населення України. Збільшилася переважно чисельність пенсіонерів за віком - в 1,32 раза за цей період. За той же час чисельність пенсіонерів за інвалідністю знизилася на 6%, а у зв'язку з втратою годувальника - на 17%. У 1993 році через дальший спад виробництва, наростання інфляційних процесів підприємства і бюджетні організації почали масово звільняти працівників пенсійного віку. Тому Пенсійний фонд в Україні, який акумулює в собі кошти для виплати пенсій і формується завдяки відрахуванням у державний бюджет від прибутків підприємств, установ, а також організацій, в даних умовах відіграє немаловажну роль.

Головна функція такого виду суспільних фондів споживання є створення загальних сприятливих матеріальних умов для нормального відтворення народонаселення, робочої сили, підтримання звичайних умов життя, що склалися внаслідок особистої трудової діяльності. Основними ознаками суспільних фондів споживання цього виду є: одержання благ, пов'язане з участю в праці у минулому і майбутньому; у ряді випадків розмір коштів залежить від тривалості трудового стажу і величини заробітної плати; блага розподіляються у грошовій формі, переходять в особисту власність; споживач сам розпоряджається одержаними коштами.

Структура суспільних фондів споживання у всіх країнах, де є ця форма розподілу доходів, має свої особливості. Розглянемо структуру суспільних фондів споживання за економічним призначенням, способом розподілу, джерелами формування і формами надання споживачам на прикладі України.

За економічним призначенням суспільні фонди споживання спрямовуються на забезпечення безплатної освіти і професійно-технічної підготовки, утримання дітей у дошкільних установах, школах-інтернатах, класах подовженого дня; безплатної медичної допомоги, фізичного виховання, організації відпочинку і соціального забезпечення (пенсії, допомоги), стипендії тим, хто навчається у навчальних закладах.

За способом розподілу серед членів суспільства розрізняються такі суспільні фонди споживання: ті, що розподіляються незалежно від кількості та якості праці (безплатна медична допомога, навчання дітей і дорослих); ті, що розподіляються з урахуванням минулого заробітку і стажу роботи (пенсії, допомоги з тимчасової непрацездатності); ті, що розподіляються з урахуванням забезпеченості сімей (наприклад, при оплаті за утримання дітей в дитячих садках і яслах, пільги надаються малозабезпеченим сім'ям).

За джерелами формування суспільні фонди споживання поділяють на загальнодержавні, які формуються з коштів державного бюджету і бюджету соціального забезпечення; кошти, що виділяються підприємствами; кошти громадських організацій, головним чином профспілок (одночасна допомога, безплатні або пільгові путівки в будинки відпочинку і санаторії тощо).

За формами надання суспільні фонди споживання можна поділити на грошові виплати, натуральні видачі, безплатні послуги.

Пенсійний фонд України був створений із метою державного управління фінансами пенсійного забезпечення в Україні він є центральним органом державної виконавчої влади, підвідомчим Кабінетові Міністрів України. Керівництво діяльністю Пенсійного фонду здійснює правління фонду, чисельність і склад якого затверджується Кабінетом Міністрів України. Органи Пенсійного фонду утримуються за рахунок Державного бюджету.

Пенсійний фонд здійснює управління фінансами пенсійного забезпечення і по суті виступає гарантом стабільності державної системи пенсійного забезпечення. Він діє в Україні як самостійна фінансово-банківська система з 1992 р. Фонд створений на базі Українського республіканського відділення колишнього Пенсійного фонду СРСР. Його статус, завдання і функції первинно були призначені Положенням про Пенсійний фонд, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 січня 1992 р., а в новій редакції - від 1 червня 1994 р.

До основних завдань Пенсійного фонду України входять:

цільовий збір, акумулювання коштів (страхових внесків);

фінансування витрат, відповідно до призначення фонду, зі сплати пенсій і допомог;

організація роботи по стягненню з роботодавців і громадян, винних у заподіянні шкоди здоров'ю робітників і інших громадян, сум державних пенсій по інвалідності внаслідок трудового каліцтва, фахового захворювання або з нагоди втрати годувальника [11].

Тобто формування і цільове використання бюджету фонду.

До функцій Пенсійного фонду можна також віднести:

капіталізація коштів пенсійного фонду України, а також залучення до нього добровільних внесків (у тому числі валютних цінностей) фізичних і юридичних осіб;

контроль за участю податкових органів за своєчасним і повним надходженням у Пенсійний фонд страхових внесків, а також за правильною і раціональною витратою його коштів;

міждержавне і міжнародне співробітництво України із питань, що стосуються до компетенції Пенсійного фонду України, участь у розробці і реалізації у встановленому законом порядку міждержавних і міжнародних договорів і угод із питань пенсій та допомог.

РОЗДІЛ ІІ. СИСТЕМА ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ

2.1. Принципи здійснення пенсійного забезпечення громадян

У сфері пенсійного забезпечення важлива роль належить Законові України “Про пенсійне забезпечення”, прийнятому Верховною Радою України 5 листопада 1991 р. Цей закон є основоположним актом у сфері пенсійного забезпечення, який гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Пенсійного фонду через надання трудових і соціальних пенсій.

Укази Президента України за своєю важливістю вважаються другим після законів видом нормативних актів. Джерелом пенсійного права є ті укази, в яких містяться правові норми, що регулюють відносини з пенсійного забезпечення. Одним із перших указів у цій сфері був Указ Президента України від 27 грудня 1991 р. “Про соціальний захист населення в умовах лібералізації цін”, яким вперше після прийняття Закону України “Про пенсійне забезпечення” від 5 листопада 1991 р. було збільшено розмір державних пенсій, призначених до 1 січня 1992 р., на 100%.

У 1991-2001 рр. було прийнято цілий ряд указів про адресну допомогу з боку держави малозабезпеченим непрацездатним громадянам, про підвищення розмірів сукупного доходу і цільову грошову допомогу малозабезпеченим громадянам, про статус ветеранів військової служби, гарантії їх соціального захисту та ін. За своїм характером укази Президента України поділяються на нормативні, тобто такі, що встановлюють правові норми, та індивідуальні, адресовані конкретним виконавцям. Укази першого виду є, по суті, підзаконними актами і приймаються з питань, що належать до компетенції Президента України, визначеної Конституцією.

Джерелами пенсійного права є міжнародні договори (угоди), що їх Україна уклала з рядом зарубіжних країн або приєдналася до них, чи в порядку правонаступництва підтвердила свої зобов'язання з міжнародних договорів колишнього СРСР про співробітництво в царині соціального забезпечення і на які дано згоду Верховної Ради України.

Одним із таких договорів є угода “Про гарантії громадянам країн - учасниць Співдружності Незалежних Держав у сфері пенсійного забезпечення” від 13 березня 1992 р. Цією угодою передбачено, що пенсійне забезпечення громадян держав СНД здійснюється згідно з законодавством держави, на території якої вони мешкають. Всі витрати, пов'язані зі здійсненням пенсійного забезпечення, несе держава, яка надає забезпечення. Взаємні заліки не проводяться, якщо інше не передбачається двосторонніми угодами.

Призначення пенсій громадянам СНД проводиться за місцем проживання. Для встановлення права на пенсію, у тому числі пенсій на пільгових умовах і за вислугу років громадянам СНД, враховується трудовий стаж, набутий на території будь-якої з цих держав, а також на території колишнього СРСР за час до набирання чинності цією угодою. Нарахування пенсій проводиться із заробітку (доходу) за період роботи, який зараховується до трудового стажу.

З переселенням пенсіонера у межах держав СНД виплата пенсії за попереднім місцем проживання припиняється, якщо пенсія того ж виду передбачена законодавством держави за новим місцем проживання пенсіонера в разі виконання умов, передбачених угодою.

Окремі питання пенсійного забезпечення регулюються двосторонніми угодами України та Російської Федерації від 15 січня 1993 р. “Про гарантії прав громадян, які працювали в районах Крайньої Півночі та в місцевостях, прирівняних до районів Крайньої Півночі”.

Аналогічні угоди про співробітництво в царині соціального захисту і пенсійного забезпечення громадян у 1995 р. укладено між Україною та Республікою Вірменія, Україною та Республікою Азербайджан, Україною та Молдовою і ратифіковано Верховною Радою України.

Відповідно до Конституції України міжнародні угоди є частиною національного законодавства України і застосовуються згідно з нормами, встановленими для цього виду актів.

Постанови Кабінету Міністрів України належать до підзаконних актів і приймаються на основі та на виконання законів і указів Президента України. Одначе підзаконність нормативних актів Кабінету Міністрів України не означає, що цей орган має право видавати акти лише з тих питань, котрі якоюсь мірою регулюються законом. Повноваження Кабінету Міністрів значно ширші. Кабінет Міністрів України видає різні акти. Одні з них приймаються за дорученням Верховної Ради, Президента України, інші - без таких доручень, якщо вирішення даного питання не належить до виключної компетенції Верховної Ради чи Президента України. Це повною мірою стосується і нормотворчої діяльності Кабінету Міністрів України в царині пенсійного забезпечення непрацездатних громадян.

За дорученнями, що містяться в законах і постановах Верховної Ради України, Кабінет Міністрів прийняв низку рішень про створення Пенсійного фонду України, про затвердження Положення про Міністерство соціального захисту населення України, Положення про медико-соціальну експертизу визначив порядок відрахування коштів на соціальне страхування та пенсійне забезпечення, а також механізм корегування та перерахунку державних пенсій до введення в дію Закону України “Про пенсійне забезпечення” [3].

Кабінет Міністрів України видав нормативно-правові акти з питань соціального забезпечення та обов'язкового особистого страхування військовослужбовців, працівників органів внутрішніх справ, прокуратури і митних органів [12].

Велику групу нормативно-правових актів складають постанови Кабінету Міністрів України про пенсійне забезпечення за вислугу років, про пільгові умови виходу на пенсію окремих категорій працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими й тяжкими умовами праці, про нарахування та підтвердження трудового стажу.

Особливе значення мають нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України про періодичну зміну і встановлення нових розмірів пенсій у зв'язку зі змінами рівня інфляції.

Роз'яснення Міністерства Соціального захисту населення України. За характером нормативного змісту їх можна поділити на дві групи. До першої належать роз'яснення, що видаються Міністерством відповідно до наданого йому Верховною Радою України права давати роз'яснення з питань застосування Закону України “Про пенсійне забезпечення”. За змістом такі роз'яснення мають характер офіційного тлумачення норм пенсійного забезпечення, оскільки даються уповноваженим на це органом. Вони є обов'язковими для всіх підприємств, установ та організацій, які застосовують норми пенсійного права, і мають велике значення, оскільки сприяють однорідному і правильному застосуванню норм цього права на всій території України.

Інші нормативно-правові акти. До них належать акти, прийняті іншими центральними органами, і такі, що є джерелами пенсійного права: окремі акти, видані Міністерством праці України, Міністерством фінансів. Національним банком і Пенсійним фондом України. Вони мають значення для вирішення соціальних питань. Наприклад, огляди громадян та встановлення їм інвалідності, визначення характеру професійних захворювань регулюються переважно нормативно-правовими актами, прийнятими Міністерством охорони здоров'я України.

Далі звернемо увагу на більш конкретні поняття, що безпосередньо стосуються до системи пенсійного забезпечення. Тут перш за все слід розглянути поняття трудового стажу.

Трудовий стаж працівників у найзагальнішій формі визначається як тривалість трудової діяльності. Для повнішого визначення поняття трудового стажу слід вказувати додатково на оплачений характер трудової діяльності, на трудову діяльність у визначеній формі.

Трудовий стаж як інститут пенсійного права має стійке визначення. В юридичній літературі трудовий стаж визначається як тривалість оплаченої суспільне корисної діяльності громадянина у громадському виробництві, а також прирівняної до неї діяльності, з якими право пов'язує певні юридичні наслідки.

Розкриваючи зміст поняття “трудовий стаж”, слід зазначити, що тривалість трудового стажу вимірюється здебільшого в місяцях, а в деяких випадках - у роках. В окремих випадках враховуються тільки повністю відпрацьовані місяці (повна кількість робочих днів), в інших - місяці, в яких працівник займався суспільне корисною діяльністю більш як половину робочих днів.

До стажу роботи зазвичай включається час оплаченої суспільно корисної діяльності; час виконання роботи (чи іншої суспільно корисної діяльності) без оплати у трудовий стаж не включається (винятки встановлено в небагатьох випадках, приміром, термін навчання у вищих навчальних закладах тощо); при цьому правові форми оплати праці не мають значення. До стажу включається час оплаченої суспільно корисної діяльності, яка є в різних правових формах (наймана праця на підприємствах, праця членів колективних сільськогосподарських підприємств (КСП), кооперативів, і орендних колективів, селянських (фермерських) господарств, проходження військової служби тощо).

Страницы: 1, 2, 3, 4