Відношення українців до географічного середовища в міфах стародавніх слов’ян

Відношення українців до географічного середовища в міфах стародавніх слов’ян

3

Міністерство освіти і науки України

Мелітопольський державний педагогічний університет (кафедра МДПУ)

Реферат

для складання кандидатского іспиту з філософії пошукувача культурології ТЕМА: "ВІДНОШЕННЯ УКРАЇНЦІВ ДО ГЕОГРАФІЧНОГО

СЕРЕДОВИЩА В МІФАХ СТАРОДАВНІХ СЛОВ'ЯН"

Мамулькіної Олени Григорівни

Мелітополь 2008 р.

План

• Вступ. Проблеми сучасного відношення українців до географічного середовища в духовній культурі
• Розділ І. Світогляд, міфи і філософія
• Розділ ІІ. Відображення відношення українців к географічному середовищу в українських міфах
• Список використаної літератури

Вступ. Проблеми сучасного відношення українців до географічного середовища в духовній культурі

Бурхливе XX століття пронеслося по нашої планеті, як вихорь загострюючи багато проблем. Це час в якому, накопичена століттями, антропогенна і техногенна напруга на природу і людину зазнала найбільшого тиску. Постійний хід природних явищ і процесів змінюється, що негативно впливає на навколишнє середовище і людину. На думку М. Бердяєва: "Актуалізм цивілізації вимагає від людини дедалі більшої активності, проте цією вимогою він поневолює людину, перетворює її на механізм. Людина стає засобом нелюдського актуального процесу - технічного й індустріального". [1] Видатний соціолог та історик культури Ібн Халдун близько 1330 році в праці "Мукардимі" - "розглянув концепцію коловороту, пов'язав людську історію та культуру з географічним середовищем, кліматом і господарською діяльністю" [2] Він передував Ш. Монтеск'є, Й. Гердеру, А. Сміту, певною мірою Л.М. Гумільову. Дослідники в кінці 30-х років XX століття, коли національно-визвольний рух народів світу був в найвищий точці розвитку, викликав до життя чисельні відповідні концепції культурно-історичного процесу. Серед них такі відомі, як негритюд, індеанізм, "чорна самосвідомість", панарабізм, пантюркізм і т.п. Таки зміни відчуваються й в напрямах філософії, виникають нові течії і оновлюються забуті: онтологія, натурфілософія, космологія, філософська антропологія, антропософія, структурна біологія, соціобіологія, гносеологія і т. ін. Але загальна частина спільноти не розуміє, а більш не бажає усвідомити суть процесів і явищ природи і це призводить до моральних, екологічних і суспільних наслідків. З моєї точки зору нагромадження глобальних проблем людства - це відсутність в соціумі географічної культури. Я маю на увазі не відсутність натурологічних знань, а створення цілісної картини світу. Тому я звернула увагу на стародавні слов`янські міфи. В українських міфах можливо прослідкувати наявність високої культури населення до природного середовища. В них закладена культура яка давала змогу людині жити в гармонії з природою. Наші праукраїнці розуміли, що для нормального повноцінного життя людини необхідно відчуття радості, щастя, яке вона отримує як винагороду за страждання, важку буденну працю тощо.

За словами Г. Лозко "зоряний календар пропонував життя людини синхронно з вібраціями космосу як ритмічний організм" [3]. Людина була у колі цілісної географічної оболонки, як частка, відчуваюча дію законів природи гармонійно з зеленою оболонкою свого існування.

Наша молодь не в змозі зрозуміти географічні поняття "цілісність оболонки" і закони "ритмічності", бо в житті дорослих, навкруги, вони зруйновані і не помітні в постійному потоці інформації. Знання подаються в роздрібному плані. Кожна наука розглядає навколишній світ з позиції свого зору, тому дитині не можливо зібрати до купи окремі блоки знань. В майбутньому, уже доросла людина, вона повторює помилки однобічного розгляду навколишнього світу.

В 1944 році В.І. Вернадський висловлював думку: "Людина вперше реально зрозуміла, що вона житель планети і повинна мислити й діяти у новому аспекті, не тільки в аспекті окремої особистості, сім`ї, родини, держави чи їх спілок, а й у планетарному аспекті. Вона, як усе живе, може мислити й діяти у планетарному аспекті тільки в царині життя - в біосфері, в певній зеленій оболонці, з якою вона нерозривно закономірно зв`язана і вийти з якої не може, її існування є її функція. Вона несе її всюди. І вона її неминуче, закономірно, бесперервно змінює" [4]. Такий розгляд навколишнього середовища пропонував взаємодію і взаємозв'язок людини і природи. Поняття "ноосфера" відкривало суть цих зв`язків, але мислити в планетарному аспекті може та людина, яка має цілісну картину світу.

Зараз людина почала замислюватися над гармонійним поєднанням себе і природи після багатьох століть відокремлення себе від неї. "Відомо, що людина енергетично пов'язана з природним середовищем землі де народилася, звідки прийшла в життя. Воно дарує життєві сили, очищує почування і скресає з серця живий вогонь творчого натхнення.

В народних традиціях є найкращі надбання, досвід родин багатьох поколінь, як жити в гармонії з природою свого краю. В сиву давнину мудреці розуміли цілісність всього життя на Землі і вплив природних циклів і ритмів на психофізичну сферу людини.

Природно-родинні обряди. Святкування сезонних погодних змін сонячно - місячного календарного циклу. Допомагали зняти фізичну напругу і перерозподілити внутрішні енергії людей і, створюючи комфортні умови життя. Дарували здоров'я душі і тіла. Природа є невичерпним джерелом духовної культури родини, її роду і народу. Несучи в собі такі естетично виразні, безсумнівні незаперечні й вічні цінності, як доцільність і гармонія, постійний рух (кругообіг речовин) і оновлення, велич і життєва міць, природа скеровує мислення в образне, порівняльно-асоціативне русло, стимулює творчу поетичну уяву. А головне пробуджує патріотичні почуття, викликає благородні поривання, сприяє розвитку інтелектуальних здібностей. Що це дійсно так заквітчує народна творчість.

Численних піснях, переказах, легендах, казках, прислів'ях та приказках природа виступає як одухотворена сила, а її явища підносяться до рівня символічної мови, її краса освячується як джерело зовнішньої і внутрішньої краси людини" [5].

Яке натхнення може охопити наших дітей, коли вони не можуть знати древа своїх родів більш ніж на три покоління, а місце народження знаходиться за багато кілометрів від місця проживання. Коли доросли за буденними справами собі раду дати не можуть. Тому шукають зняття стресів у алкогольному сп'янінні, у наркотичному забутті, у віртуальному світі і таке інше. А коли буває вихід на "природу", то воно має головну мету - це добре поїсти, залишивши після себе велику кількість сміття. Без сумнівів, таке злиття з природою не можливо. Воно руйнує людину і природу його існування.

Розділ І. Світогляд, міфи і філософія

"Світогляд - це система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу" [6].

"Світогляд - інтегральне духовне утворення:

- надає людині знання разом із оцінкою, відношенням до світу;

- синтез низки інтелектуальних утворень: знання-бажання-інтуїція-віра-надія-життєві мотиви-мета-та таке інше" [7].

"Світогляд - це цілісність поглядів. Тобто центральна проблема світогляду це відношення людини до світу" [6].

Основні типи відношення людини до світу:

- пізнавальний (охоплює найбільш загальне знання про світ);

- оцінювальний (цінності, ідеали, які регулюють соціальні стосунки в суспільстві на основі яких оцінюються, соціальні явища);

- практичний (наявність певних практичних настанов).

За словами Фрідріха Гегеля: "світ - це об`єктивний розум подібний до суб`єктивного розуму людини". Він говорив з раціоналістичній позиції світорозуміння. Тобто у світі - все влада розуму. Але праці Ніцше говорять про ірраціоналістичне світорозуміння, тобто - основа світу недоступна, не підвладна розуму. Таким чином світогляд буває грунтується на тому, що розуму не все підвладне, що існують глибинні таємниці буття, яки не можливо збагнути розумом. Такий світогляд пропанує сприняти деяки природні явища так як вони є, не заглиблюючись в їх сутність. Наприклад: ми всі користуємося електрикою, але не всі знають як це відбувається, однак користуємося.

" Функції світогляду до форми духовного засвоєння світу:

це інтегрувати людину у світ;

це надати їй найперших життєвих орієнтирів;

це подати дійсність у її людських вимірах та виявленнях". [7].

Вчені філософи говорять, що філософія фігурує як світогляд, певного рівня.

Цей рівень, на якому розгортається філософське осмислення світу і людини називається теоретичним. Тобто філософія - це теоретична форма світогляду; усвідомлений світогляд. Філософія є різновидом світогляду. Вона концентрує світогляд, зосереджується на найважливішому у ньому.

Філософія - це відкрита система знань.

Особливості предмету філософії:

її предмет є історично змінним, бо історично змінними постають самовиявлення та самоусвідомлення людини;

уся історія філософії фактично входить у окреслення її предмету, оскільки лише за такої умови ми і здатні окреслити "топографію" людськості;

філософія постає своєрідною формою збереження та забезпечення історичної неперервності людської свідомої самоідентифікації.

Риси філософського мислення:

має гранично широкий рівень узагальнення (категорії, принципи), що виходять на межу буття і небуття;

постає формою людського самоусвідомлення, мисленням під кутом зору людини, її життєвого вибору;

окреслює дійсність не лише такою, якою вона є, а й такою, якою має бути;

є більшою мірою мисленням про мислення, ніж мисленням про мислення, ніж мисленням та думкою про якусь реальність;

постає внутрішньопов'язаним, логічно послідовним, аргументованим та обгрунтованим;

прагне поставити і розв'язати граничні, абсолютні проблеми людського буття.

За теорією Г. Гегеля - вищі здатності людського інтелекту проявляються:

у розумінні (філософії);

переживанні (мистецтво);

відчутті нашої вихідної спорідненості із найпершими засадами буття (релігії).

Філософія - це інтелектуальна форма світомислення. Зараз в філософській науці панує дискурсивне мислення, яке поступово змінюється.

Історична філософія виникла шляхом виділення із первинного, синкретичного міфологічного світогляду.

Розглянемо відмінності міфологічного світогляду і філософії, які показані в таблиці № 1. [6]

Таблиця № 1.

З таблиці ми бачимо, що філософське мислення повинне проводити аналіз дій людини в синтетичному зв'язку з навколишнім середовищем. Навіть коли думка абстрагується від реальності, вона не може бути без послідовних висновків, які базуються на законах природи. Людина - частина світу і вона також находиться у владі природних законів, не залежно згодна вона з цім чи ні. На протязі історичного розвитку культури людина багато разів поверталася до міфів. На мій погляд - це пояснюється необхідністю об'єднати в цільну картину ті окремі знання дискрусивного мислення, які накопичились за століття.

Міфологія - грецьке слово - перекази, оповіді, слово учення.

Особливості міфологічної свідомості:

- синкретизм - "злиття всього з усім";

- поставав реальністю - "зникнення ефекту рамки" (екрану);

особливою силою володіло в міфі слово,розглядалось як ключ, відмичка до проникнення у особливу реальність;

- міф інколи називають "машиною для знищення часу".

Характерні риси міфологічної свідомості:

1) злиття архаїчної людини із природою;

2) між давньою людиною та світом природи не існувало чітких якісних меж.

"Згодом сфера штучно створених речей та явищ почала розростатися та все більше віддаляти людину від природи. Тобто створені людиною речі, засоби життєдіяльності, знаряддя та інструменти (на мій погляд ідеї їх створення людина брала у природи) - це штучні явища відносно природи. Вивчення цих процесів надається сфері соціальної культури. Ця сфера заснована на технологіях людської діяльності. Вона повністю відрізняється від міфологічного мислення, де все здатне переходити в усе. Соціально-культурна сфера заснована на дискурсивному мисленні, де мисль рухається послідовно, впорядковано, через чітко фіксовані пункти власного руху до певних результатів. Таким чином разом з появою та формуванням дискурсивного мислення міфологічна свідомість починає руйнуватися. З міфу виділились сфери духовної діяльності: раціональні знання (пранаука), мистецтво, релігія, фольклор, етнічні норми та правила, правові уявлення, філософія. Утворився новий тип мислення - усвідомленого та послідовно розгорнутого". [6]. Цілісність була подрібнена на шматки, щоб зрозуміти буття і світ. Я вважаю, що зараз наближається час коли людина починає усвідомлювати необхідність об`єднання усіх знань для уявлення цілісної картини світу. Можливо в цьому нам є підсказка в міфах і в аналітичної і синтетичної картині світу географічних знань. Поглянути на міфи з позиції сучасних знань. Залучити важливі для нас зараз аспекти:

- відсутність розмежувань і протиставлення світу й людини;

- синкретичність міфологічної свідомості (бачити світ цілісним, універсальним);

- міф розповідає про явища оточуючого світу.

"Міф - являє собою найпростіше і найзагальніше, дорефлективне, інтуїтивне взаємовідношення людини з природою чи соціальною дійсністю.

Міфопоетична творчість збуджує людську фантазію, уяву, дає змогу людині відчути свою єдність із незрозумілим для неї світом стихий, злитися воєдино з космосом, навколишніми реаліями буття" [6]. Якщо з нашими сучасними знаннями світу і буття, ми звернемося к структурі міфу, можливо тоді ми знайдемо нові форми показу цілісності світу і наші нащадки зможуть усвідомлювати нові знання у яскравій збуджуючий творчість формі.

Але слід чітко уявляти,що "сутність міфологічного світосприйняття з великими труднощами сприймається сучасним поколінням мислителів, оскільки вони звикли перекладати основні уявлення первісної епохи на мову сучасної науки. Міф же слід тлумачити міфічно, виходячи із самого міфу. Міфічний зміст світобудови досить глибокий і тонкий, багатий і цікавий. Міф є саме буття, сама реальність і сама конкретність буття.

Однак початковому етапу розвитку наукових уявлень було притаманне органічне вплетіння мови міфу в мову науки, надання науковим поняттям та категоріям символічного забарвлення. Від такого погляду не були вільні мислителі доби середньовіччя й нового часу, у тому числі й наш співвітчизник Г. Сковорода, який поділяв дійсність на три світи - макрокосм, тобто світ природи, мікрокосм, тобто світ людини, і надчуттєву, надприродну дійсність, тобто світ символів, у якому закодоване все багатство людської культури. Ще більше зближували різноякісні засоби відображення дійсності античні мислителі, які, наприклад: бачили у літерах слів закодовані символи буття, його якісні та кількісні параметри.

Міфотворча діяльність людського розуму, взята сама по собі, спрямована на пояснення дійсності. Найелементарніші міфи містять відповіді на питання: чому ворон чорний? чому кажан погано бачить удень? чому ведмідь без хвоста? та ін. Проте коли міфи пояснюють явища соціального життя, походження світу, глибинних явищ людського буття, вони трансформуються в обгрунтування соціальної практики, моральних приписів і дають їм сакральне, культове, ритуальне тлумачення. Сакралізовані соціальні норми, приписи, заборони стають обов`язковими для всіх членів громади і є непорушними. Міф у такому разі немовби роз`яснює й обгрунтовує релігійні церемонії, таїнства. Міфи є витворами народної фантазії, вони породжені природною допитливістю людини" [6].

Розділ ІІ. Відображення відношення українців к географічному середовищу в українських міфах

"Міфологія - сукупність міфів того чи іншого народу. Міфи слід відрізняти від казок, які вже у стародавні часи сприймалися як вигадки, плід фантазії, в той час, як до міфу ставилися як доймовірних подій. Міфи також відрізняються від легенд, які найчастіше розповідають про реальних осіб, або справжні події.

Українські міфи характерні тим, що вони надзвичайно природні, пов`язані з хліборобським або пастушим побутом наших предків. Їхні персонажі переважно батько-господар, мати-господиня, їхні сини й дочки, їхня худоба та поля. Міфологічні сюжети яскраво забарвлені родинним побутом княжої доби" [1]

Іван Нечуй-Левицький писав: "Ми не бачимо в народній фантазії охоти до негарних, неестетичних велетенських міфічних образів, до тих величезних, страшних, головатих та рогатих богатирів зі страшними антинатуральними інстинктами, які любить німецька і великоруська міфологія" [7].

"У найархаїчніших колядках і щедрівках знаходимо прославляння господаря не якоїсь конкретної родини людей, навіть не князівської чи гетманьської, але швидше - відгомін прославляння сім`ї небесних світил та природних явищ: сонця, місяца, зорі, дрібного дощику, вітру та ін.

Труднощі досліджень української міфології полягають насамперед у тому,що всі писемні згадки про стародавні вірування носять характер критики і засудження язичницьких Богів (бісів), яких кожен літописець не вважав за потрібне пояснювати, лише трактував як пережитки малокультурних звичаїв, неприйнятих для християн. Розвиток української міфології був перерваний зненацька. Християнські проповідники знищили безліч язичницьких творів, які писалися волхвами для потреб богослужіння та практичного життя. Людина жила в повній гармонії з природою і тому й Боги та міфічні істоти були для неї природними і рідними.

До нас дійшли переважно уривки прадавніх міфів, часто засмічені пізнішими християнськими нашаруваннями, які нині так нелегко розпізнати, щоб зібрати й вибудувати струнку систему української міфології.

Характерною особливістю української міфології є пантеїзм (від гр. pan - все, і theos - Бог), тобто філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнюється з природою. Обожнювання всіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння багатьом богам називається політеїзмом, тобто багатобожжям.

В українців існувала своєрідна ієрархія Богів: на чолі всього світу стояли найстарші Боги, котрі керували всім життям, далі йшли нижчі рангом Боги, а також демони, які надавали послуги старшим Богам; а внизу стояли люди, обдаровані великою силою. Що могли конкурувати з демонами. Форма релігії, в якій є багато Богів, але на чолі з одним верховним Богом, називається генотеїзмом. Творцем Всесвіту, Богом над Богами Українці вважали Рода. Він живе на небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірам, птахам, дарує дощ на посіви жита, дає людині долю. Род уособлював також і нащадків одного предка, тобто був пов`язаний з усім родом у сукупності: померлих предків, живих нащадків і майбутні, ще не народжені покоління, єднав Род.

Жіночі божества Рожаниці були пов`язані з народженням і мали таємний зв`язок із зірками. Душа людини уявлялася як іскра небесного вогню - зірка, яку Бог запалює при народженні дитини і гасить, коли людина помирає.

Роду і Рожаницям приносили жертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші (куті). Перед вживанням ритуальної страви куті, на Різдво (Родздво), батько кидає першу ложку вгору в святий куток - покуть. Цей звичай побутує і досі в Україні. Походження ж його глибоко архаїчне і означає саме принесення жертви Роду і Рожаніцям, яке в давнину здійснював волхв або жрець. Батько родини ототожнювався зі служителем культу.

Культ Роду розвинувся, вірогідно, за часів патріархату (епоха бронзи), в той час, як Рожаниці, що виникли в матріархаті, вже втілилися в образи Лади та її доньки Лелі. Отже, логічно припустити, що Рожаниці - Богині плодючості - виникли у наших предків раніше чоловічого божества Роду.

Зображувалися Рожаниці у вигляді пари (як близнюки), що вважалося ознакою найвищої плодючості і святості. Рожаниці (або мати Лада і дочка Леля) в народі ототожнювалися з сузір`ями Великої та Малої Ведмедиць.

Сварог, Прабог, владика світу, батько українського олімпу. Назва Бога походить від давньоіндійського сварга, що означає небо, вхід у небо. Від Сварога, Бога світла і небесного вогню, походять інші Боги - Сварожичі. Деякі вчені схильні вважати Сварога не окремим божеством, а цілим зодіакальним пантеоном, або сонячним роком. Культ Сварога зародився, на межі бронзового і залізного віків. Його знали вже кіммерійці і скіфи-орачі. В Україні поширені назви з коренем Свар - на значній території: Свароме на Київщині, село Саварка на Росі, село Сваричів на Івано-Франківщині та багато ін.

На небосхилі Сварогові відповідав Плуг (сузір`я Оріона), яке пов`язують зі скіфською легендою про небесні дари, яки впали перед трьома синами Таргітая (серед них був плуг). В Україні залишком ритуального вшанування плуга є новорічні обходи хат з плугом, покладання плуга під різдвяним столом тощо. За легендами, які передають наші літописи, Сварог - Бог ковальства і шлюбу, що викував золотий плуг і золоту обручку, які так широко оспівуються в колядках, щедрівках, веснянках, жниварських піснях українців.

Дажбог. Сонячний Бог, якому поклонявся весь слов`янський світ, має прозору назву: даждь - "дай" і бог - "багатство", тобто дослівно Даждьбог - "податель" добра багатства. Найархаїчніші обряди і молитви до Дажбога пов`язані з проханням багатого врожаю. Під час жнив жрець підіймав над головою чашу, наповнену зерном, і проказував молитву: "Господи, ти, котрий звернень до Дажбога було пов`язані саме з хліборобськими обрядами.

Хорс. Йому поклонялися південні племена, вірогідно ще роксолани, які вшановували Хорса так само, як поляни Дажбога. Як і Дажбогові, Хорсу приносили жертви у вигляді хлібних виробів: паляниць, медяників, калачів, калити. В Україні досі поширені ритуальні коржі, які нині вже втратили давнє значення обрядової їжі і вживаються як повсякденна страва. Слово "корж" співзвучне з іменем Хорса, воно давнього індоєвропейського походження і означає "коло".

Перун. Володар блискавок і грому, покровитель воїнів X ст. Все більше заступає Сварога. слово перун існує в українських діалектах як синонім блискавки і грому, наприклад у Карпатах кажуть: " Бодай тя Перун вдарив".

Цей Бог також залишив на нашій землі чимало географічних назв: Перунова рінь (на Дніпрі), село Перунове, урочище Перуни (на Черкащині).

Стрибог. Бог - родоначальник всіх вітрів. Хоча, незважаючи на всю суворість вітру, він був не тільки творцем негоди, алей творцем музичних мелодій. Адже саме "подих вітру" - дихання, дмухання в найпростіші музичні інструменти (сопілка, дудка, ріжки) - створювало музику.

Пізніше Стрибог отримав назву Пзвізда або Посвистача, що означало покровителя погоди. Йому молилися, щоб дав добру погоду на врожай, на свято тощо.

Велес (Волос). Це один з найстаріших Богів. Що вважався Богом достатку. Відома його друга назва "скотій бог", що стає зрозумілою, якщо врахувати, що скот у давнину вважався символом багатства взагалі. Крім того Велес був опікуном купецтва, торгівлі, як римський Меркурій.

Новорічні обряди донесли до нас відгомін колишніх "волових свят" - вивернуті кожухи на учасниках ритуального карнавалу символізують багатство: "Будь багатий, як кожух волохатий" - бажають на Різдво й на весіллі

З ім`ям Велеса (Волоса) пов`язана назва зодіакального сузір`я Волосожар (Тілець), яке означає "небо Волоса".

Мокоша. Мокоша пов`язана з жіночою сферою в господарстві: рукоділлям, прядінням, тканням та ін. Їй приносили жертву у вигляді снопів льону, вишитих рушників. Мокоша вірогідно була близькою до Рожаниць (Дів Життя), покровителькою пологів, захисницею породіль.

Походження Мокоші дуже давнє: як і більшість жіночих богінь, вона була відома ще за трипільської доби. В образі Мокоші бачимо відгомін стародавнього культу Великої Богині-Матері.

Мокоша походить від ще давнішого культу води - Богині Дани. Слово Дана уже в скіфо-сарматський період перестало бути ім`ям Богіні, а стало позначати просто річку. Таке ж значення має й слово дон ("вода", "ріка") або дунай - назви українських річок, оспіваних у багатьох піснях. Якщо Дана залишила своє ім`я в назвах річок, то Мокоша переважно в назвах поселень: Макошине на Чернігівщині, Мокошин у Чехії. Подібні назви існують у всіх слов`янських народів.

Купайло. Бог літнього сонця. Купальське вогнище запалювалося від "живого вогню", добутого тертям двох шматків дерева, і символізувало небесний сонячний вогонь, який запалює кохання в серцях парубків і дівчат, парує їх у цю чарівну ніч.

Ярило. Божество близьке за своєю сутністю до Купайла, тільки діє навесні. Бог любові й пристрасті, весняного розквіту природи, Ярило вважається символом плодючості. Це чоловічий символ запліднюючої сили. Свято Ярила близьке до купальського ще й тому, що під час його святкування парубки викрадали собі дружин.

Крім головних Богів українського пантеону, існувало ще багато різних духів та демонів. Вони належать до нижчих рівнів міфологічної системи. Якщо Боги в ієрархії займають високе місце, як вияв духовної сили, то духи й демони пов`язані переважно з людиною, її тілом і життєвим простором.

В українській міфології не існує духів злих чи добрих, адже добро і зло, яке приносять духи, визначається не стільки природою самих духів, скільки їхньою роллю в даній ситуації. Тому наші предки приносили жертви різним духам, які могли чинити зло, щоб задобрити їх відвернути від себе небажані події чи явища.

Домовик - образ, що походить, вірогідно, від культу предка і домашнього вогнища. Недаром він живе за піччю або під порогом хати. Домовик невидимий, але іноді він показується маленьким дітям. Його перевозять у нову хату, щоб охороняв родину.

Лісовик - дух лісу, дикий чоловік, пастух, який випасає лісову худобу. Тому справжні пастухи укладають з Лісовиком угоду, приносячи йому жертву у вигляді яйця або печива із житнього борошна, яку кладуть на лісовому перехресті чи на галявині. Тоді худобу не будуть забирати дикі звірі. Пізнати лісовика можна з того, що він при всій схожості з чоловіком не має тіні.

Водяник - втілення водяної стихії в образі водяного царя. Уявлявся в образі старого довгобородого діла, який панує над Русалками.

Русалки - це переважно духи померлих дівчат, які пішли з життя передчасно. У найдавніших українських міфах простежується певний зв`язок русалок з культом рослин. Назва походить від давніх поминальних обрядів слов`ян русалій. Свято Трійці є поминальним тижнем, коли приносять їм жертви. Жінки прив`язують на дерева шматки полотна, дівчата вішають вінки.

Найбільше залишків міфологічних сюжетів українці зберегли в своїх обрядах, звичаях: колядках, щедрівках, веснянках, купальських піснях, замовленнях тощо.

Шанування дерев бере свій початок з сивої давнини, коли наші предки поклонялися деревам, як Богам. У народовір`ї дуб вважався деревом Перуна, нині його шанують за міцність, красу, довговічність. Верба символізує Прадерево життя, так само, як Чумацький шлях. Недаремно верби завжди садили обабіч шляхів, за космогонічними уявленнями народу наша Галактика є початком утворення Всесвіту - берегом космічного океану. Липа - присвячувалася матері-Воді, береза присвячувалась Ладі, клен - Полелю. Калина символізувала свято Коляди, Різдва світу. Наруга над нею вкривала людину ганьбою, так само, як убивство лелеки. Вишня - одне з найстаріших дерев в Україні. Вона присвячувалася найвищим Богам народовір`я (саме Новий рік - свято Прабога Сварога). Назву вишня слід розуміти як "божественне дерево". Ясень - чоловіче дерево, адже з його деревини робили озброєння воїнів ще за скіфської доби. Клен найбільше використовувався на виготовлення музичних інструментів: сопілок, гуслів, скрипок. В Карпатах паляниці випікали на кленових листях і садовили в піч на кленовій лопаті. Явір (різновид клена) в Україні вважається символом смутку, його садять на могилі вбитого козака, розлучених закоханих: "Посадили над козаком явір та ялину, а в головах у дівчини - червону калину". Горобина - в Україні широко використовувалась. За кількістю горобини могли передбачити, якою буде зима: якщо ягід було багато, чекали холодної сніжної зими. Як оберег ії садили біля хати, на Купайла гілочки горобини чіпляли на кожні двері, щоб уберегтися від злих духів та хвороб. Терен відомий в Україні понад дві тисячі років. Він є одним із прародичів садової сливи: вже на початку нашої ери, схрестивши терентз аличою, наші предки вирощували сливи. Одна з порід терну - диптам - отримала назву "неопалимої купини". В перекладі з церковнослов`янської купина означає "кущ". Цей терновий кущ виділяє своєрідні ефірні пари, які можуть горіти, проте самої рослини вогонь не торкається. Вважалося, що з неопалимої купини виходить Бог, щоб показати людям істину. Береза завдяки своїй білій корі стала символом чистоти, дівочої ніжності. Вона також вважалась оберегом від злих духів, тому її часто садили біля хати, щоб милувала і захищала садибу. Широко використовувалась кора берези - береста - для "берестяних грамот". Бересту знімали так, щоб не пошкодити самого дерева, адже місця, де був знятий тонкий шар кори, мають властивість нарощувати нову кору.

Рослини служили людині ще в далекі часи, віддалені від нас на кілька тисячоліть. Лікувальні властивості квітів, трав, плодів знали скіфські лікарі. Квіти використовували не тільки з практичною метою, але й задля краси, до якої здавна були небайдужими в Україні. Квітник був і залишився неодмінною частиною садиби українця. Де можна побачити мальву усіх відтінків, пахучі яскраві чорнобривці, жовтогарячі нагідки, червону руту, барвінок й любисток, м`яту і матіолу. Квіти відомі здавна вважаються священими. Так вважається, що червона рута, барвінок і любисток садять дівчата, щоб бути завжди коханими і бажаними, а молодиці - щоб була міцною родина. Мак - є оберегом. Його насінням, освяченим на свято Маковея, обсипають садибу, людей і хуту. Мак вплітають у віночки дівчата, вишивають на сорочках та рушниках". [3] Наськільки зруйнована геосоціокультура українського соціуму, що рослини - обереги потрапляють у заборонені наркотичні засоби, які несуть горе і біль втрат.

Те, що квіти зображалися на предметах повсякденного вжитку, може бути переконливим доказом того, що красиві рослини вирощували на своїх садибах ще наші давні предки.

"Втім і сьогодні в деяких острівцях архаїчного народного побуту зберігаються різноманітні табу, тобто заборони на зрубування певного виду кущів та дерев, повір`я та притчі, які ми часто називаємо "забобонами". І справді, упродовж останніх десятиліть ми були вільні від "забобонів": вказували річкам, куди їм текти, затоплювали рукотворними морями святині нашої козацької історії і взагалі "перетворювали" природу, брали від неї все, залишаючи натомість пересохлі джерела так нафтохімічний перегар. Чи не тому ми по-варварському збиткувалися з природи, що забули заповіти, оті самі "забобони" предків? Можливо, "забували" їх тому, що то був голос народної совісті, який не ув`язувався з широкомасштабними програмами хімізації, меліорації та іншої руйнації? Йдеться не про технічний прогрес, який сам по собі здатний нести людям добро, благо, а про те, що під виглядом технічного прогресу у страхітливих масштабах здійснювалися заходи, які призвели суспільство, націю до екологічної катастрофи.

У наших долях переплелися прадавня духовна культура і проблеми сьогодення. Бо висохли і зміліли не тільки земні ріки, а й джерела духовності, і ніяка заміна їх масовою, а то й псевдокультурою не компенсує цієї величезної втрати. Тільки повернення до першовитоків народного життя, виховання прийдешніх поколінь у річищі шаноби до природи, яке прокладали наші далекі предки, здатне відновити рівновагу людини та довкілля. Ось чому актуальною проблемою стає відображення вже на новому грунті давнього світосприймання, яке не дозволяло вже тоді перетворювати оази культури на пустелі.

Міфологічні витоки культури не втратили своєї актуальності донині, адже з виникненням нових культурних архетипів старі не зникають безслідно, а співіснують уже в іншій іпостасі". [8]

Необхідність відродження геосоціокультури у сучасних українців.

Ставлення до рослинного і тваринного світу, до води і землі було мірилом людської порядності, високої культури і моралі. В ті часи природні багатства рівно оберігалися і примножалися. Зараз частіше можно спостерігати прагнення людини поліпшити природу навколо себе, але відсутність геокультури приводе к негативним наслідкам. Засадження паркових ландшафтів міст, селищ рослинами не притаманними для лісостеповій або степовій зонам України. Наприклад: використання приватними підпріємцями в ландшафтному оформленні своїх фірм такої рослини, як Айлант Найвищий " (Ailanthus altissimo) родина його Китай, висотою до 30 м з широкою верхівкою, квіти зеленовато-жовті з неприємним запахом. Дерево стійке до посухи, невимогливе до грунту, швидко росте, але поширюється насінням і кореневими пагонами" [10], тобто знищує другі породи рослин навколо себе. Таким чином господар для швидкої прикраси садиби фірми використовує рослину, яка в майбутньому змінить знов ландшафт зелених насаджень степів. Як у 30-ті роки посадкі робінії лжеакації замінили дуби, клени, в`язи, ясені. Зрозуміло, що вирощування дубів, кленів, в'язів, ясенів потребують більше часу і головне любові. Наші українські поселення завжди відокремлювались гарними садибами з вишень, абрикосів, яблунь, груш і т. і. Або калини, бузка, шипшини.

Великий простір степів спонукав людину у відокремлені свого дому деревами і вирощуванні їх як своїх помічників від спеки, від вітру і голоду. Українці з давніх давен займалися садівництвом (чоловіки), городництвом (жінки), вирощуванням хліба і скотарством. Це стверджують археологічні знахідки.

Сучасна молодь знаходиться дуже в важкому фізичному та духовному стані і батьки в розпачі, бо не бачать виходу з цього становища. Але вихід дуже простий і можливий у виконанні - звернути увагу на знання більш не східних культур Японії або Китая, а своїх українських коренів. Так на багато зрозумілий й доступний до нашого розуміння зоряний праукраїнський календар - "Коло Свароже", який реконструювали наші вчені. Наприклад варіант Г. Лозко: "Календар цей напрочуд стрункий, симетричний: 4 пори року, 4 найбільші сонячні свята, що відповідають кожній з чотирьох сонячних фаз (сонцестояння і рівнодення). Якщо рік уявляти у вигляді кола, то вгорі його буде Різдвяний цикл (Коляда); провівши від нього вертикаль, ми позначимо літній Купальський цикл; по горизонталі - весняний Великодній цикл і осіннє велике Свято Врожаю,. На цей графічний хрест накладемо ще один косий хрест, щоб утворилась восьмипроменева зірка: так ми позначимо інші симетричні свята. Це весняно - зимовий Колодій (Масляна) і літньо-осінні Боги-Спаси, весняно-літній Зільник (Трійця) і осінньо-зимова (Каліта). Графічним символом українського календаря може бути восьмипроменевий хрест, або зірка, зображення якого є на кожній апсиді Софійського собору в Києві". [3]

"Спостереження народу за явищами природи, порами року, рослинним і тваринним світом тощо відображають глибину народного мислення, проникнення у сутність речей, подій, прогнозування на майбутнє" - так висловлюються П.Р. Ігнатенко і Ю.Д. Руденко в своєї книзі "Народознавство у школі". В якої вони доказують необхідність поєднання наукової і народної педагогіки у вихованні майбутніх українців. "Завдяки пізнанню міфологічних творів про водяних, лісових, лугових і степових русалок (мавок), різноманітних вірувань народу учні проймаються любов”ю рідної землі, природи, бабусь і дідусів - творців історії свого народу". [11] Таким чином започатковується відродження географічної культури українського етносу.

"Смисл національно - культурного відродження полягає швидше в збудженні творчого потенціалу нації, її соціально-культурної активності, консолідації, у відтворенні її національного духу. Проте якщо нація розділена на "захід" і "схід", на "південь" і "північ", на "російськомовне" та "україномовне" населення, як це історично склалося в Україні, то вимагати негайного відродження українського національного духу означає реально поглиблювати розкол. Для консолідації нації, відтворення її національного духу потрібні осмислення і переживання історичного шляху народу, причому не окремих його відтинків, нерідко гіперболізованих під впливом тієї чи тієї кон`юнктури, а всього історичного шляху.

Отже, минуле не можна розглядати як позитивну чи негативну альтернативу нинішньому дню, його слід сприймати таким, яким воно було насправді, долаючи той глибокий провінціалізм, що вкорінився у сучасній національній свідомості.

Дехто вважає, що досить нам відродити колядки, веснянки, давні ритуали й обряди, як одразу автоматично відродиться український національний дух. Але це марні сподівання. У такий спосіб, особливо якщо це здійснюватиметься під адміністративним тиском, ми тільки закріпимо свій провінціалізм, породжений комплексом неповноцінності і меншовартості,що й викликає в декого "коротке замикання" на своїй національній приналежності.

Найефективнішими для зближення та органічного злиття мови національної культури і мов народу є неадміністративні методи. Якщо ми справді хочемо, щоб культура відіграла роль духовного каталізатора національного відродження нашої держави, то передусім мусимо терпляче й тактовно ставитися до усталених регіональних традицій, не навішуючи образливих ярликів та звинувачень на адресу населення цілих регіонів, в середовищі якого саме поняття української культури часто ототожнюється не з її мовою, не з духовною історією народу, а з найбільш кричущими і, на жаль, не кращими зразками національно-культурних стереотипів. Звідси й прояви взаємної агресивності на побутовому рівні, що за негнучкої національно-культурної політики можуть призвести до конфронтації.

Складною й суперечливою є мовна ситуація в галузі освіти. З одного боку, є чимало директив щодо "негайного" і "суцільного" переходу на викладання державною мовою, а з іншого - бракує сучасних підручників та навчально-методичної літератури, а спроба їх створення нерідко наштовхується на нестримане бажання одразу надати їм повноти, вичерпності й відповідної методологічної бази. Проте тільки у про цесі творчих пошуків, у практиці навчально-виховного процесу можна коригувати і методологічну недосконалість, і фактичні неточності навчально-методичної літератури нової генерації. Спроби ж замінити таку літературу творами, значно віддаленими від нас у часі, можуть дати тільки тимчасовий, скороминущий результат.

Слід зважити на те, що далеко не в усіх регіонах України студенти та школярі психологічно підготовлені до сприйняття державної мови викладання, а ця проблема ще не дістала справді наукового розв`язання.

Гуманізація і гуманітаризація освіти, подолання її кризи, зумовленої загальною соціально-економічною ситуацією, та наслідків нівелювання особистості у недавньому минулому, глибокого провінціалізму, що вкорінився у свідомості багатьох поколінь під впливом жорстоко централізованої політики, є неодмінними умовами загального покращання мовної ситуації в Україні. Не менш принципове значення має подальша розробка орієнтирів стосовно того, що саме із культурної спадщини нашого народу сприяє піднесенню національної самосвідомості та відродженню його духовних підвалин". [8]

Географи у 80-и роки почали звертати увагу суспільства на необхідність визнать, що "сучасна географія, как фундаментальная наука - одна из всех наук о Земле всесторонне интегрирует научное знание о природе, хозяйстве и населении различных регионов и всей Земли в целом и в их взаимодействии". [12] Можна сказати, що історія розвитку українського етносу відображена на географічній карті України, тільки потрібно навчитися їх читати. Зараз в нашому суспільстві практично одиниці можуть це робити. Г. Лозко відмічає "Пам`ять народу протягом багатьох віків зберігала назви поселень етнонімного походження. Таких назв в Україні тисячі: Антопіль на Житомирщині (анти), Тиврів на Вінниччині (тиверці),. Роксолани на Одещині та багато ін. На жаль, чимало стародавніх назв були замінені нашими сучасниками штучними витворами на зразок Жовтневих, Первомайських, Комсомольських і подібних їм назв. Втрачається зв`язок поколінь, порушується традиція - назва відривається від суті, особливостей природи, населення, істотних ознак етносу". [3]

Таким чином потрібно розглянути систему освіти в цілому, щоб різні науки доповнювали одна одну і не руйнувалась цілісність географічної оболонки планети. Структура сприйняття повинна базуватися не на роздрібному вивченні світу, а укладається у гармонійну систему взаємодії і взаємозв`язків природи і людини. При таких умовах можливо відродження геосоціокультури населення України.

Список використаної літератури

1. Н. Бердяев, "Смысл истории". - М., 1990.

2. А.К. Бичко, "Теорія та історія світової і вітчизняної культури" (курс лекцій),- К., видав. "Либідь", 1993., С.389.

3. Г. Лозко, "Українське народознавство", К, Зодіак - ЕКО, 1995, с.54,172, 218

4. В.І. Вернадський, стаття "Декілька слів про ноосферу", 1944.

5. В.А. Чабаненко - професор, ЗДУ, /Матеріали науково-практичної конференції ”Традиції, соціальні цінності Запорозького козацтва і сучасна молодь” Культурний центр „ Хортиця”. 1996р. /

6. В.Л. Петрушенко, "Філософія", навч. посіб. - Львів, "Новий Світ" - 2006 С.506.

7. Є.М. Причепій, А. М Черній, Л.А. Чекаль, "Філософія"", підручник - К., АкадемВидав., 2006., С.592.

8. А.П. Могильний, "Культура і особистість": Монографія. - К., Вища шк., 2002., С.303.

9. Нечуй-Левицький І. "Світогляд українського народу", - К., 1992, С.5.

10.Н.Б. Гроздова, "Деревья, кустарники и лианы", М, Лесная промышленность, 1986, с.296.

11. П.Р. Ігнатенко і Ю.Д. Руденко"Народознавство у школі", К.; ТОВ. "Знання" УРСР, 1990, с.12.

12. Под редакцией академика И.П. Герасимова и профессора В.С. Преображенского "Основы конструктивной географии", М. 1986, с.7.