Суспільство - одна із основоположних категорій філософії. В широкому розумінні - якісно відмінне від природи надскладне багатомірне, внутрішньо розгалужене і водночас - органічно цілісне утворення, що постає як сукупність історично сформованих способів і форм взаємодії і об'єднання діяльності, відносин, поведінки, спілкування, регуляції, пізнання тощо, в яких знаходить своє виявлення всебічна і багаторівнева взаємозалежність людей. У вузькому розумінні - діахронічне чи синхронічно фіксований момент такого організму; спільна основа, поле перетину і накладання індивідуальних дій людей; корелят держави (громадське суспільство). Філософія поєднує при вивченні суспільства ці зрізи як одне ціле.

Філософія в розумінні суспільства орієнтується не на суспільство саме по собі, й не на виокремлено індівідноє, а на з'ясування їх єдності, своєрідності всіх наріжних форм, рівнів і аспектів взаємовпливу та взаємоперетворення індивідного й соціального, розв'язання суспільних та особистісних (в їх взаємозалежності) життєво смислових проблем і виявлення таких умов вільної самоідентифікації та самореалізації людини, за яких зберігається і вдосконалюється суспільство, як продукт взаємодії людей, система соціальних зв'язків, що утворює основу і середовище власне людської життєдіяльності. Саме під таким кутом зору філософія розглядає єдність суспільства з природою та його своєрідність щодо неї; особливості суспільства як сукупності індивідів, що об'єднуються для задоволення „соціальних інстинктів” (Аристотель); відмінності „природного стану” співіснування людей та стану громадянського, „суспільного - договірного” (Гоббс, Локк, Мандевіль, Юм, Вебер); індустріального та постіндустріального суспільства (Арон, Ростоу, Белл); суспільство як сукупність цивілізацій (Данилевський, Тойнбі, Шпенглер); співвідношення суспільства взагалі та суспільно - економічних формацій як його якісно визначених історичних ступенів розвитку (Маркс, Марксизм).

ІІ. Філософський аналіз суспільства.

2.1. Філософські засади теоретичної моделі суспільства: натуралізм,

ідеалізм, матеріалізм.

Вже в стародавні часи ми бачимо спроби пізнання суспільного буття, способу існування людини, впливу на неї зовнішніх факторів, її зв'язку з навколишнім світом. Суспільне життя являє собою настільки складне і багатомірне утворення, що дає можливість для паралельного існування великої кількості філософських теорій щодо аналізу суспільства, які претендують на аксіоматичність своїх вихідних положень і на які спираються інші філософські теорії та дослідження.

У Новий час, особливо в XVII - XVIII ст. Значного поширення набула натуралістична концепція суспільного життя.

Натуралізм (від лат. Natura - природа), як філософський принцип, вимовляє пояснювати соціальні явища винятково дією природної закономірності: фізичної, географічної, біологічної тощо. Історично такий підхід був відносно прогресивний, бо орієнтував дослідників на виявлення об'єктивних чинників історії, стимулював поширення природничих методів на дослідження суспільства. Але це, однак, не сприяло з'ясуванню специфіки суспільного життя. Так, Ш. Фур'є (1772-1837), французький вчений-філософ, намагався створити „соціальну науку” на ґрунті всесвітнього тяжіння, тобто на основі вчення Ньютона.

Натуралізм вищої форми буття зводив до нижчих, а людину - до рівня тільки природної істоти. Слід зауважити, що такий підхід характерний для всіх форм метафізичного матеріалізму.

Головний недолік його полягає в нехтуванні якісної своєрідності людини, в приниженні людської активності, у запереченні людської свободи. справді, якщо суб'єкт розчиняється в об'єкті (природі), позбавляється своєї якісної визначеності, то це неминуче призводить до жорстокого включення поведінки людини у ланцюг природних відносин і наслідків так, що свобод ній волі не залишається місця, а концепція соціальних подій неминуче набуває фаталістичного забарвлення.

Наприклад, у філософії Т.Гоббса (1588-1679), англійського філософа, свободі належить досить скромне місце. Свобода для нього, як і взагалі для метафізичного матеріалізму, є чимось неістотним, випадковим. У своїй роботі „Про свободу і необхідність” Гоббса так і висловився :”Кожна добровільна дія є вимушеною”, ”всі дії необхідні”.

Гоббс не погоджується з Аристотелем, який вважав, що людина за своєю природою є суспільною (політичною) істотою. На думку Гоббса, людина від природи - егоїст, що прагне лише задовольнити власні потреби, а головним принципом природної людини є прагнення до благ і до власного самозбереження.

Потрібно відмітити ще один важливий недолік натуралістичного підходу до суспільства. Він полягає в уподібнюванні людини соціальному атому, а суспільства - механічному агрегату індивідів - атомів, замкнених лише на власних інтересах. Механізм органічно впливає з натуралізму і є теоретичним обґрунтуванням індивідуалізму, анархізму і егоїзму. Справді, ідея індивіда - атома з його невід'ємними правами спрямовувала соціальну думку на вироблення концепції „громадянського суспільства” і „договірної держави”, але вона ж освячувала авторитетом законів природи культ користі, етику „розумного егоїзму”, а головне - стверджувала теоретичну модель суспільства, в якому постійно точиться боротьба кожного проти всіх. Не стільки добробут, або добування якихось благ стає головною турботою людини, скільки елементарне збереження життя, виживання як таке. На думку Гоббса, „перша засада природного права полягає в тому, аби кожний захищав своє життя і боронив члени свого тіла, наскільки він тільки зможе”. Проте й захист власного життя за умов „всіх проти всіх” стає вельми проблематичним. Щоб позбутися цього, люди приходять до „громадянського стану”, уклавши „суспільний договір” не задля якихось вищих цілей або ідеалів, а для власної вигоди. Такий суспільний договір означає утворення державної влади.

Таким чином, натуралізм занадто матеріалістично трактує людина, виділяючи в ній лише природну субстанцію. Внаслідок цього людські зв'язки набувають винятково природного характеру. Суспільство визнається, але в ролі цементуючого начала виступає або користь (просвітителі XVII-XVIII ст.), або статева любов (Л. Фейєрбах). І хоча постійно йдеться про індивіда, справжнього розуміння індивіда і суспільства бракує. Це зрозуміло, тому що суспільство в натуралістичній філософії і соціології лише німа загальність, яка об'єднує безліч індивідів лише природними узами. Якщо з цим згодитися, то кожний індивід, на думку Гоббса, у природному, до соціальному стані має право захищати свої інтереси будь-якими засобами.

На відміну від Гоббса, який вважав, що найбільш підходить „в умовах війни всіх проти всіх”, Дж. Локк (1632-1704) англійський філософ, наполягав на тому, що повна свобода при природному стані обмежується рамками закону природи.

Локк підкреслював, що ”природний стан знає закон природи, яким він керується і який є обов'язковим для кожного, і розум, який є цим законом, вчить всіх людей, які побажають з ним рахуватися, що оскільки всі люди рівні і незалежні, оскільки кожен з них не повинен завдавати збитків життю, здоров'ю і власності іншого”

Справа в тому, що механістична тенденція Нового часу не була пануючою всіх філософів. На погляди Локка справили значний вплив ідеї античного стоїцизму, які вважали, що природний стан діє і в природі, і в суспільстві, і в державі, саме він визнає природне право людей. В стоїцизмі природне право - це підстава для висновку щодо рівності всіх людей - вільний і рабів, чоловіків і жінок тощо.

Усі люди мають рівне право на ініціативу, на вияв творчої енергії, спрямованої для досягнення цих цілей. Саме в такому розумінні Дж. Локк говорить про рівність можливостей і домагань. Проте така рівність не означає зрівнялівки. Люди мають різні таланти, у тих різні здібності, вони не однаково працьовиті, звідси виникає відмінність у власності. Власність Локк розглядає як результат особистої праці людей. Право на власність має взагалі фундаментальне значення для всієї правової системи громадянського суспільства.

Саме власники, на думку Дж. Локка, становлять основу суспільного життя і держави, саме власники більше від інших були зацікавлені у переході до громадянського стану. „Головною метою вступу людей у суспільство, - писав він, - є прагнення мирно і безпечно користуватися своєю власністю, а головним знаряддям і засобом для цього слугують закони.”

Вчення Локка про права особистості вже в ті часи мали велике значення, оскільки потреба суспільних перетворень, прагнення до нового, розумного суспільного ладу набули у нього свого свідомого вираження.

Підручник „Філософія” (за ред. Зайченка Г., Саратовського В., Даниленка В.) дає аналіз натуралістичної та ідеалістичної теоретичної моделі суспільства. Зокрема, автори вважають, що „як натуралізм, який значною мірою розчиняє людину в природі, занадто заземляє її, так і ідеалізм, який відриває людину від природи і перетворює духовне начало в людині на самодостатню сутність, орієнтують на однобічне розуміння суспільства.”

Звернемося до теоретичної моделі суспільства К. Маркса (1818-1883) і Ф. Енгельса (1820-1895), німецьких мислителів, яка у фахівців традиційно має назву історичного матеріалізму. Суспільний розвиток К. Маркс пояснював внутрішніми соціальними суперечностями, напруженням між складовими соціальної реальності, яка уперше виявилась самодостатньою, спираючись саме на себе. Ці суперечності мали різний характер: економічний (між продуктивними силами та виробничими відносинами), політичний (між партіями, що виражають інтереси різних класів), духовний (між різними ідеологіями, що базуються на відчуженні між людьми).

К. Маркс і Ф. Енгельс розглянули суспільство як систему відносин між людьми, їхню спільну діяльність, що дозволило говорити про історію як результат діяльності людей. Людина, таким чином виступає центральною ланкою, носієм усіх суспільних відносин. У конкретних людських вчинках, інтересах, потребах живе й функціонує суспільна система.

Перевагою такої соціальної теорії, на думку авторів підручника „Філософія” (І.В. Бичко, І.В. Бойченко, М. Бузський та ін.), є те, що соціальна теорія з самого початку виявляється включеною в практику соціальних перетворень.

Таким чином, філософськи засади теоретичної моделі суспільства - натуралізм, ідеалізм, матеріалізм можна аналізувати лише за допомогою декількох окремих теорій, кожна з яких спирається на свою раціональність і одночасно доповнює іншу.

2.2. Поняття суспільства. Суспільні відносини, їх види і структура.

Суспільство як система суспільних відносин.

Стародавній світ ще не знав (принаймні не використовував) абстракції такого високого рівня, як суспільство: вона з'явилася лише у XVIII ст., і виникненню її передувала велика робота над узагальненням та систематизацією історичного досвіду багатьох поколінь і народів. Проте елементи змісту цього поняття присутні вже в Аристотеля та його наступників. Спостерігаючи такі форми людського співжиття, як сім'я, рід, плем'я, громада, поліс, вони природно ототожнювали між собою дві останні, розглядаючи їх як продовження і розвиток трьох перших, тобто кровної спорідненості. Суспільність людей, суспільність їхнього існування вважалися самоочевидним фактом і пояснювались як природні (притаманні від народження) властивості.

Вищою формою суспільного життя, за Аристотелем (384-322 до н.е.) є поліс, оскільки в ньому права і обов'язки громадян юридично внормовані й підпорядковані спільному інтересу. Аристотель разом з ним приділяє пильну увагу різним формам спілкування неофіційного характеру (людинного, товариського тощо). В кожній з них він вбачав особливий прояв єдиної суттєвої властивості - „дружності” як першооснови будь-якої форми суспільних взаємовідносин.

Гуманістичний потенціал античної культури, успадкований та освоєний мислителями епохи Відродження, набув свого подальш8ого розвитку в працях філософів XVII-XVIII ст. Показовим щодо теорій суспільства та суспільних відносин були концепції походження суспільства англійських філософів XVII ст. Дж. Локка ти Т. Гоббса.

Соціальне буття людини, проблема людського суспільства і держави - одна із центральних у філософії Т. Гоббса (1588-1679), одного із найвідоміших і найцікавіших матеріалістів Нового часу. Гоббс не відрізняє громадянського суспільства від держави, що виникає через відчуження людських прав і передання їх провідникові держави. Виникнення держави Т. Гоббс змальовує як цілком свідому, розумну акцію.

Проблеми суспільного життя посідають щільне місце в системі філософських поглядів англійського філософа Дж. Локка (1632-1704). Вихідним у нього було індивідуалістичне розуміння людської природи, згідно з яким люди, які утворюють державу і суспільство, є своєрідними атомами, що керуються у своїй діяльності лише власними інтересами і прагнуть до задоволення своїх суто природних потреб. Якщо Т. Гоббс фактично ототожнював державу і суспільство, Дж. Локк розрізняє їх. Суспільство у нього виникає раніше від держави. Відрізняється і його характеристика природного стану. Локк розглядає природний стан як такий, у якому панує взаємна доброзичливість, „стан миру, доброї волі, взаємної допомоги і безпеки”.

Спроби розглянути суспільство як систему, особливості його еволюції спостерігаємо у А. Сміта (1723-1790), англійського філософа, І. Гегеля (1770-1831), німецького філософа, А. Сен-Симона, французького мислителя, соціаліста утопіста, а також К. Маркса і Ф. Енгельса. Останні розглядали суспільство як систему відносин між людьми, їхню спільну діяльність.

В дослідженнях сучасних вчених - філософів суспільство розглядається здебільшого як утворення, яке має ту саму природу, що і людина, і досліджується з допомогою тих самих категорій, за допомогою яких досліджується й людина.

Існує велика кількість сучасних філософських концепцій (як, наприклад, прихильники феноменології) за якими суспільство й соціальні група є самостійними сутностями, які пов'язані у своєму житті не з кожним індивідом зокрема, а з усіма своїми членами.

Субстанціалістські концепції, спираючись на визначення характеристик суспільства за методом аналогії з людськими характеристиками, приходять до підпорядкування людини суспільним силам. Якщо спочатку точкою опори, субстанцією, постає людина, то на завершення вона виявляється окремим випадком, складовою вищою над нею субстанції - суспільства.

Згідно з позиції функціоналістів, не існує ні індивідів, ні соціальних груп, ні суспільства як самостійних утворень, вони вважають більш вдалим термін „усуспільнення”, ніж „суспільство”.

Курс лекцій „Філософія” (авт. І. Бичко та ін.) визначає суспільство як саму людину в її суспільних відносинах. Воно, на думку українських філософів - авторів посібника, не складається з індивідів, а відображає суму тих зв'язків і відносин, у яких ці індивіди знаходяться один до одного. Таким чином, поняття суспільство вживається для визначення дійсності як системи взаємозв'язків і взаємовідносин між людьми. У цій системі людина є носієм усієї сукупності зв'язків і відношень, у які вона вступає з іншими людьми. суспільство постає тут як безпосередній світ людини, дійсність людських суттєвостей. Суспільство постає продуктом взаємовідносин людей, які здійснюється на основі конкретних умов.

Носієм усіх суспільних відносин постає людина, діяльність якої містить у собі суперечність - здатність визначатися наявним буттям і ламати дану структуру, творити нову.

Першим кроком виходу людини з тваринного світу було виробництво знарядь праці, виготовлення при їх допомозі засобів задоволення своїх потреб. Це можливо лише шляхом використання людьми свого досвіду, здібностей, співробітництва багатьох індивідів, їх співпраці, спілкування. Це викликає виникнення різних елементів структури суспільства, різноманітних людських спільностей.

Вирішальну роль у формуванні суспільства відіграє економічний фактор. Взагалі ж у структурі суспільства різноманітні елементи не існують ізольовано один від одного. Суспільство виступає соціально цілим, яке розвивається за об'єктивними законами з відповідності з його потребами на основі матеріального виробництва.

Продуктивні сили, головним елементом яких є людина, будучи змістом способу виробництва, виступають початковим моментом становлення людського суспільства. Разом з виробничими відносинами вони становлять дві сторони способу виробництва. Головна, визначальна сторона змісту суспільства належить процесу виробництва, який зумовлює форму спілкування - виробничі відносини. Виробничі відносини не тільки впливають на продуктивні сили, але і на специфіку всього життя суспільства. Певне виробництво, виступаючи основою суспільства, визначає місце і функції кожного його елемента, властиві йому особливості.

Таким чином, спосіб виробництва виступає не тільки основою, але і фактором, що детермінує усі багатозначні суспільні відносини і зв'язки, які складаються в ході творчої матеріальної діяльності. Змінюючи природу, люди створюють специфічне соціальне середовище, в рамках якого реалізується їх виробнича та духовна діяльність. Духовна діяльність, суспільна свідомість, які є відображенням суспільного буття, виступають регулюючим фактором усіх суспільних відносин.

Система економічних, виробничих відносин виступає основою формування всіх або майже всіх невиробничих відносин, а також сфери виробничої життя суспільства. Виробничі відносини, які створюють економічний лад суспільства, називаються базисом. Ідеологічні, політичні, правові відносини, ідеї, а також організації й установи, через які ці відносини здійснюються, належать до надбудови. Аналіз взаємозв'язку базису і надбудови не дає підстав зводити хід соціально - історичного розвитку до суто економічних факторів. Соціокультурні, соціально - психологічні, політичні, соціальні, етичні та інші чинники постійно впливають на розвиток економічного базису суспільства.

У рамках суспільно - економічної формації кожна із сфер суспільних відносин забезпечує певну сторону життєдіяльності людей. На функціонування і розвиток суспільства суттєво впливають і політичні, релігійні, ідеологічні відносини. А також звичаї і традиції народу, що значною мірою і визначає різноманітність форм суспільства на всіх степенях його розвитку, неповторність цього суспільства створює можливості для варіантності історичного процесу.

2.3. Соціальні закони, їх специфіка та роль в суспільному розвитку.

Соціальні закони відбивають наявність у громадському житті та суспільному розвитку стійких відносин, які відтворюються в ході історії. Соціологія і раніше фіксувала стосунки і зв'язки між людьми, але трактувала їх як значною мірою природні. Аксіомою є розуміння громадського життя як специфічних соціальних зв'язків, як матеріальних, так і духовно - практичних. Такий підхід дає змогу спрямувати проблему соціальної закономірності і соціальної свободи в русло наукового аналізу , якщо визнається, що у громадському житті нерозривно поєднані об'єктивне і суб'єктивне, практичне і духовне. Коли про це забувають, то це призводить або до заперечення ролі суб'єктивного чинника в історії, свободно - вольової діяльності (метафізичний матеріалізм), або до заперечення будь - якої закономірності в суспільстві (суб'єктивний ідеалізм). Так, представники баденської школи неокантіанства В. Вілденбанд та Т. Ріккарт, а і згодом М. Вебер на ґрунті абсолютизації неповторності історичних подій заперечували наявність у суспільстві будь - якої закономірності. Проте якщо в суспільстві немає об'єктивної тенденції, а отже, рушійних сил як причинного фактора, то виявляється неможливим прогнозувати події; але іноді втручається сенс соціального буття.

Рівною мірою крайністю є і прагнення до заперечення стихійного, спонтанного процесу в громадському житті. Безумовно, в суспільстві має місце об'єктивна необхідність, причинна зумовленість, повторюваність, але на відміну від природної соціальна закономірність має цілий ряд специфічних ознак.

По - перше, суспільні відносини набувають форми суспільних інтересів, цілей, почуттів і настроїв, а це означає, що соціальні закони - закони не лише матеріальної, а й духовної діяльності людей. Спільним у законів природи і соціальних законів є те, що вони об'єктивні, але знов - таки на відміну від природи об'єктивними в суспільному житті є не лише предметно - матеріальні феномени, а й духовно - практичні. Певна річ, що жодних законів духовної діяльності природа не знає, якщо не стояти на позиціях ідеалізму.

По - друге, оскільки суспільство водночас є і суб'єктом, і об'єктом, соціальні закони - це закони людської діяльності.

Слід розуміти, що поза людською діяльністю, яка є генетично первинною, немає і бути не може соціальної закономірності. Соціальний об'єкт складніший за природний, бо поєднує в собі матерію і дух. У суспільстві усвідомлюється не лише зовнішній об'єкт, а й власна діяльність людей. Соціальне пізнання нерозривно пов'язане з індивідуальними або груповими цілями і пристрастями, а це передбачає ціннісний підхід.

По - третє, соціальні закони за характером свого виявлення є статистичними, тобто є законами - тенденціями. Вони функціонують лише там, де мають місце масові випадкові явища (стохастичні процеси). Вони не дають одноз0начного і вірогідного, в дусі динамічних законів, передбачення навіть на рівні дослідження природи (квантова механіка, генетика), тим більше це неможливо в суспільному житті. Саме тому соціальні прогнози містять певну частку вірогідності, і розвиток суспільства передбачає не одну, а кілька можливостей, тобто соціальний розвиток - багатоваріантний.

По - четверте, специфічною ознакою соціальних законів є історичність. В наслідок того, що соціальна еволюція протікає більш активно, ніж еволюція природи, суспільні відносини і форми культури рухоміші, тому не завжди м0ожна бути впевненим у „вічність” закону. Соціальний організм надзвичайно динамічний і тендітний, його закони дають змогу схопити лише загальну лінію розвитку, що робить маловірогідним одержання точних строків певної дії.

Одні соціальні закони відмирають і перестають діяти, а інші виникають. При цьому досить значним є спектр соціальних законів, які функціонують у певних сферах суспільства і вивчаються конкретними науками (політекономія, демографія, політологія, правознавство, мовознавство та ін.). та у будь - якому випадку, незалежно від масштабу дії, соціальний закон відбиває наявність соціальної необхідності. Найбільш яскраво об'єктивність історичного процесу виявляється в залежності суспільства від природи, від астрофізичних чинників (на думку філософії комізму). Якими б широкими не були соціальний простір і соціальний час, людство повинно рахуватися із законами живої і неживої природи, корегувати лінію власної поведінки.

Другим критерієм об'єктивності соціальних законів є історична спадкоємність, оскільки кожне покоління починає з дії реальної основи, яку він дістав у спадщину.

Таким чином, соціальні закони є самодостатніми визначеннями, коригувати які можуть лише вимоги узгодження їх взаємодії з іншими частинами соціальної реальності у її багатоманітності.

ІІІ. Висновки.

Суспільство - один із найважливіших об'єктів філософського аналізу, найскладніша з усіх відомих науці систем, об'єднана величезною кількістю елементів систем і підсистем, що перебувають в надзвичайно складних умовах між собою.

Суспільство не є простою сукупністю елементів і підсистем, а є динамічною системою, різні компоненти й елементи якої оновлюються і перебувають у взаємодії. Суспільство - це все сукупність історичних форм спільної діяльності і спілкування людей, особливий ступінь розвитку живих систем/, способом існування яких є виробництво засобів для життя.

У роботі проаналізовані компоненти суспільства як системи за притаманними її властивостями - соціальними законами, розглянуті філософські концепції суспільства (натуралізм, ідеалізм, матеріалізм). Суспільство постає перед нами як організована, суперечлива система в розвитку з новим узгодженням її елементів.

Список використаних джерел.

1. Філософія: підручник для вищої школи // за загальною ред. В.Г. Кременя та М.І. Горлача. - 3-тє вид., перероб. та доп. - Харків: „Прапор”, 2004. - 734 с.

2. Філософія: Курс лекцій: навч. посібник. - К.: Либідь, 1991. - 456 с.

3. Філософія. Підручник для вузів. - К.:1995. - 454 с.

4. Кремень В.Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції. Підручник. - К.:2005. - 528 с.

5. Філософський словник соціальних термінів / Під заг. Ред. В.П. Андрущенка. - К.:2005. - 669 с.